Читати книгу - "Там, у темній річці"

Вони могли б усе кинути. Могли б забути цю історію, як і багато інших, що приходять нізвідки та йдуть у нікуди. Але наприкінці речень і в проміжках між словами, коли стихають голоси та стишаються розмови, у глибокій тиші, з якої народжується будь-яка оповідь, відчувалася присутність дівчинки. У цій само кімнаті, у цьому само шинку вони бачили її мертвою — а потім побачили живою. Незрозуміло, незбагненно, годі пояснити, але насправді дуже просто: вона стала їхньою історією теж.

Підрахунок

За двадцять п'ять миль униз за течією, у найкращій оксфордській човнярні, майстер-корабельник підмахнув чорнильною карлючкою розписку про отримання остаточної оплати і з поклоном поклав на стійку в'язку блискучих спижевих ключів. Генрі Донт накрив їх рукою.

Повернувшись до міста після неймовірних пригод у ніч сонцестояння, Донт одразу взявся до справи. Він здав в оренду будинок, у якому раніше жив із дружиною, а сам оселився у горішній кімнаті над своєю крамницею на Брод-стріт. Там він собі холостякував у спартанській атмосфері — ліжко, ночви, стіл, глечик і миска. Харчувався у трактирі на розі вулиці. Усю орендну платню та кожен пенні, який вдавалося заощадити, витрачав на спорудження човна. Бо в Донта був план.

Коли він валявся непритомним упродовж двох днів у період сонцестояння, його розум наче оновився, і саме в ліжку до нього прийшла чудова ідея. У ній поєднувалися два його найбільші захоплення — фотографія та ріка. Він задумав зробити альбом, присвячений подорожі Темзою від верхів'я до гирла. Або, може, тільки до Лондона. Насправді він задумав це видання у декількох томах, і перший мав бути присвячений відстані від Трюзбері-Мід до Оксфорда. Головне — почати. Для цього він потребував дві речі — транспорт і фотолабораторію. Їх можна було поєднати. Із його обличчя ще не зникли зелені, чорні та фіолетові синці, а губу ще розділяла навпіл яскраво-червона лінія, а він уже заявився до корабельника й окреслив, що саме йому потрібно. Як часто буває, у човнярні знайшовся майже добудований човен, замовник якого не спромігся зробити останній платіж. Він цілком задовільнив Донта, треба було лише довести його до ладу та припасувати до особливих Донтових вимог. Тепер, три місяці по тому, його шкіра набула здорового вигляду, а від шраму залишилася тоненька рожева смужка та декілька цяток на місці швів. А ще у нього були ключі від мрії.

Просуваючись угору течією, Донт і його човен постійно стикалися з людською цікавістю. Елегантного синього з білим фарбування й оздоблення зі спижу та вишневого дерева вже виявилося б достатньо, щоб привертати погляди, але були на човні й інші небачені штуки.

— «Колодій»? — питали ті, хто був письменним. — Що це за дивна назва?

Донт у відповідь тицяв у прикрашений завитками напис помаранчевого кольору, що тягнувся вздовж борту й, окрім назви човна, повідомляв про його ім'я та рід занять.

— Це і є колір колодію. Смертельно небезпечна речовина. Може несподівано спалахнути чи навіть вибухнути. А якщо надихатися його випарів — буде вам лихо! Та якщо нанести його на скло, а потім на це скло посвітити, тоді — так, саме тоді! — станеться диво! Саме колодій вивільняє моє мистецтво і мою науку. Без нього не було б фотографії.

— А там що? — гукали з берега роззяви, тицяючи пальцями у кронштейни та ящики, припнуті до зовнішніх стін каюти, і він пояснював, що в них зберігається його фотографічне приладдя.

— А це що за штукенція? — цікавилися вони: на даху каюти був прип'ятий чотириколісний велосипед, пофарбований у колір човна.

— Для пересування сушею. А ця ось коробка перетворюється на фургончик, тож я можу возити з собою обладнання.

Уважні роззявляки помітили, що на вікнах, окрім фіранок, були ще й віконниці.

— Це спеціальне затемнення, — поясняв він, — бо навіть одного промінчика досить, щоб знищити ще не готову фотографію.

Він так часто зупинявся заради цих балачок, роздав так багато візитівок і записав так багато людей на фотосесії, що, коли наблизився до Баскота й Редкота, був переконаний, що «Колодій» уже майже окупився. Але перед тим, як розпочати цю нову справу, потрібно було сплатити старі борги. Він прибув сюди, щоб віддячити тим, хто врятував йому життя. Прибув до «Лебедя», але спочатку вирішив відвідати ще одне місце.

Біля берега ріки притулився невеличкий акуратний котедж. Садочок при ньому був охайний, вхідні двері пофарбовані зеленим, а з димаря піднімався дим. Десь за двадцять ярдів від нього — зручна пристань. Дорн прип'яв там човна і попрямував до котеджу, дорогою плескаючи в долоні, щоб зігрітися — його руки постійно мерзли навіть у рукавицях. Опинившись біля входу, він постукав.

У дверях з'явилася симетрична брова над немалим прямим носом, оточеним гострими кутами скронь, вилиць і нижньої щелепи.

— Міс Сандей?

Такою він точно собі її не уявляв… Донт трохи посунувся вбік, щоб подивитись, як падатиме світло, коли вона змінить позу, і побачив, як по її щоці розповзлася тінь. Раптом він помітив, як у ньому заворушилось якесь відчуття хвилювання.

— Містере Донт!

Рита рішуче зробила крок уперед, не зводячи очей із його обличчя. Могло б здатися, що вона кинеться йому на шию, але жінка просто вивчала його шрам. Рита провела по ньому пальцем і вдоволено кивнула. «Добре», — промовила врешті й відступила.

Він намагався осмислити те, що побачив, але врешті спромігся на декілька слів.

— Я прийшов подякувати вам.

— Ви це вже зробили.

Так і було. Він надіслав їй гроші, письмово подякував за лікування та догляд, а також запитав про долю мертвої дівчинки, що потім ожила. Вона відправила йому зразково чітку відповідь із подякою за винагороду та новинами про стан дитини. На цьому можна було б припинити спілкування, але він ніяк не міг забути цю жінку, яку так і не побачив, бо один із його помічників приїхав по нього ще тоді, коли не зійшов набряк із очей. Донтові спало на думку, що безкоштовне фото стане непоганою віддякою власникам «Лебедя» за їхню гостинність, тож долучити до цієї світлини ще й лікарку цілком природно.

— Я тут подумав, що вам, можливо, захочеться мати свою фотографію, — почав він. — Подарунок на згадку.

— Ви обрали невдалий день для візиту, — відповіла вона спокійним голосом, який він так добре пам'ятав. — Я дуже зайнята.

Він помітив тінь, що залягла збоку від її носа, і вимушено притамував бажання навести на ній різкість, узявши обличчя Рити у свої руки та трохи повернувши.

— Шкода марнувати таке гарне освітлення.

— Але я так