Читати книгу - "Барва чарів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тому що все моє майбутнє життя щойно промайнуло перед очима, а виявилося не вельми довгим. Якщо у цю ж мить ти не рушиш, мені доведеться піти без тебе, адже будь-якої миті ти запропонуєш нам одягти…
Двері відчинились.
До кімнати увійшли двоє кремезних чоловіків, одягнені лиш у вовняні штанці. Один із них жваво витирався рушником. Чоловіки кивнули головою обом втікачам без жодного подиву.
Найвищий серед них усівся на лавку перед сидіннями, кивнув до Буйвітра і мовив:
— ?Tyo yur atl ho sooten gatrunen?
Буйвітер почувався дуже ніяково. Він вважав себе знавцем більшості західних мов Плаского світу, але цього разу вперше зіткнувся з крулійською мовою і не зрозумів ані слова. Хоча Двоквіт теж ні бельмеса не втямив з усього сказаного, це не спинило його зробити крок уперед і набрати в легені повітря.
Швидкість світла проходить через магічну ауру, яка оточує Плаский світ, доволі повільно, заледве швидше скорості звуку в менш частотних усесвітах. Та все ж таки, немає нічого швидшого за світло, за винятком, хіба що, Буйвітрового розуму в миті, як ось ця.
Він блискавично усвідомив, що турист зараз випробує свій особливий метод комунікації, себто говоритиме повільно та голосно рідною мовою.
Буйвітер вмить штурхнув ліктем назад, вибивши з Двоквіта подих. Коли турист підвів очі, чарівник, піймавши його болісний та здивований погляд, уявно витягнув язика і відрізав уявними ножицями.
Інший черепахонавт, — так найменували тих, хто скоро мав відправитися в подорож до Великої А’Туїн, — відірвав погляд від мап на столі та збентежено споглядав, що відбувається. Його мужнє та об’ємисте чоло зморщилося від спроби вичавити кілька слів.
— ?Hor yu latruin nor u? — промовив він.
Буйвітер усміхнувся, кивнув головою і штовхнув Двоквіта у бік черепахонавта. Помітивши, що великий мідний телескоп на столі привабив увагу туриста, він уявно зітхнув з полегшенням.
— !Sooten u! — звелів черепахонавт на лавці. Чаклун знову всміхнувся, кивнув, дістав з полиці великий мідний шолом і щосили обрушив на голову чоловіка. Той тихо зойкнув і повалився на підлогу.
Інший чоловік, налякано зробивши тільки крок, одразу ж звалився на свого товариша після невпевненого, але успішного удару Двоквіта телескопом.
Чарівник і турист поглянули один на одного поверх того бойовища.
— Ну, гаразд! — гаркнув Буйвітер. Він усвідомлював, що програв певну битву, але не розумів яку. — Можеш притримати свого язика. Хтось очікує, що ці хлопці одягнуть костюми і вийдуть за хвилину. Імовірно, вони гадали, що ми — слуги. Допоможи мені сховати їх за шторами, а потім ми, ми…
— Одягнемо костюми, — доповнив Двоквіт, підіймаючи другий шолом.
— Так, — погодився Буйвітер. — Я знав, лиш поглянувши на них, що у підсумку доведеться таки їх одягнути. Не питай, звідки — просто це найгірше з усього, що могло з нами статися.
— Ти ж сам казав, що нам жодним чином не втекти, — мовив приглушеним голосом Двоквіт, натягуючи костюм через голову. — Це краще, ніж бути принесеним у жертву.
— Тільки-но з’явиться нагода — дамо драпака, — мовив у відповідь Буйвітер. — І не вигадуй дурниць.
Він зі завзяттям запхав руку в костюм і стукнувся головою об шолом. У якусь мить йому здалося, що там, нагорі, хтось наглядає за ним.
— Дуже тобі дякую, — з гіркотою на серці мовив Буйвітер.
На самому краєчку країни та міста Крул містився великий напівкруглий амфітеатр з місцями для кількох десятків тисяч людей. Арена була напівкруглою лиш із тієї елеґантної причини, що стояла понад морем хмар, котре далеко внизу скипало над Закрайспадом. Зараз усі місця були зайняті. У натовпі вже наростав неспокій. Вони прибули подивитись подвійне жертвопринесення і на запуск великого бронзового космічного корабля. Жодна з подій досі не відбулася.
Верховний астроном покликав керівника запуску.
— Ну? — мовив він, наповнюючи дві короткі літери повним лексиконом злості та погрози. Керівник запуску зблід.
— Жодних новин, пане, — повідомив той і додав, ледь усміхаючись, — окрім того, що Вашій Вельможності буде приємно знати, що Ґарартра одужав.
— Це факт, про котрий він може пожалкувати, — мовив верховний астроном.
— Так, пане.
— Скільки ще маємо часу?
Керівник поглянув на сонце, що стрімко сходило.
— Тридцять хвилин, Ваша Вельможносте. Після цього Крул обернеться геть від хвоста Великого А’Туїна і «Мужній мандрівник» буде приречений піти штопором у поміжпанцирне провалля. Я вже налаштував автоматичне керування, тож...
— Добре, добре, — сказав верховний астроном, махаючи, аби той ішов собі. — Запуск повинен відбутися. Звісно ж, продовжуйте пильнувати за причалом. Коли ту кляту парочку впіймають, я особисто матиму величезне задоволення власноручно їх стратити.
— Так, пане. Емм...
Верховний астроном нахмурився.
— Що іще хочеш сказати, чоловіче?
Керівник ковтнув слину. Усе це було вельми несправедливо до нього, він був радше практичним чарівником, аніж дипломатом, і саме тому дехто з мудрішими мізками постарався, щоби саме він повідомив ту новину.
— Якесь чудовисько виринуло з моря й нападає на кораблі в порту, — повідомив він. — Щойно звідти прибув посланець.
— Велике чудовисько? — спитав верховний астроном.
— Не дуже, та кажуть, що вельми люте, пане.
Володар Крулу та Межтину подумав хвильку, а тоді знизав плечима.
— Море повне чудовиськ, — промовив він. — Це одна з його суттєвих ознак. Розберіться з ним. І ще одне, керівнику запуску…
— Так, пане?
— Якщо мене й надалі сердитимуть, то пригадайте, що принести в жертву мають двох людей. Я можу розщедритися і збільшити це число.
— Так, пане. — Керівник запуску задріботів геть, радий зникнути з-перед очей володаря.
«Мужній мандрівник», нарешті не пуста бронзова шкаралупа, котру виліпили кілька днів тому, спочивав у своїй колисці на верхівці дерев’яної вежі посеред арени. Перед ним тяглася донизу залізна дорога в напрямку Краю, де на кілька кроків раптово здіймалася вгору.
Покійний Дактилос Золотоокий, котрий спроектував як пусковий майданчик, так і самого «Мужнього мандрівника», заявляв, що цей останній штрих був потрібен, аби корабель не зачепився за жоден камінь на своєму довгому спуску. Можливо, також було чистою випадковістю те, що через оцей маленький горбочок на шляху, корабель мав підстрибнути, немов лосось і засяяти театрально на сонці, перш ніж зникнути в морі хмар.
На краю арени почулися звуки фанфар. З’явилася почесна варта черепахонавтів, викликаючи бурхливі овації натовпу. Тоді на світло ступили самі дослідники в білих костюмах.
Верховний
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Барва чарів», після закриття браузера.