Читати книгу - "Житія Святих - Січень, Данило Туптало"

що задля любови Господа нашого Ісуса Христа відлучили ми себе від суєтного світу й перебуваємо в нужденній цій пустелі і благій. Його ж сподобилися носити у голоді і спразі і, в останній убогості ходячи, перемогли ж усе земне й суєтне, щоб сподобитися бути причасниками Царства Його Небесного. І нині, окрім того, на ніщо инше не сподіваємося, навіть якщо й смерть зустріне нас у годину цю. Якщо-бо хоче Владика наш швидко звільнити нас від життя цього суєтного і зі Собою нас мати, то чому сумуємо і падаємо духом? Чи не краще зрадіти? Отож маємо дякувати і радіти, і ніяк не зневірюватися. Що-бо краще для нас чи що солодше понад те, аби споглядати славу Господню і дивитися на святе божественне Його лице? Згадаймо, брати мої і отці, як завжди винагороджували й прославляли попередніх святих мучеників і один одному розповідали про страждання їхні, як за Ім'я Христове мучені були, і що хочемо з ними опинитися. Це вже час настав, і бажання наше сповнюється, аби з ними сподівання нашого насититися в прийдешньому віці. Тому зовсім не лякайтеся, але зі старанністю підпережіть себе силою і смерть перетерпіть мужньо, і Бог милостивно прийме нас у Царство Своє". І, відповідаючи, всі казали: "Як же сказав, чесний отче, так зробимо. Що-бо піднесемо Господеві за всіх, якщо винагородить нас? "Чашу спасення приймемо і ім'я Господнє призовемо". Й обернувся святий отець наш на схід і, звівши руки свої до неба, сказав: "Господи, Ісусе Христе, Боже Вседержителю, уповання і допомога наша, не забудь нас, недостойних рабів Своїх, але згадай про убогість нашу і печаль нашу, що принизилася аж до пороху душа наша, укріпи нас в годину цю, Господи, у час біди нашої, прийми, як жертву доброприємну, за аромати добропахучі душі всіх нас, бо Тобі належить слава і честь нині, і повсякчас, і навіки віків". І всі мовили: "Амінь". Зразу був голос зі святого вівтаря, що всі ми чули: "Прийдіть до Мене всі стомлені і обтяжені, і Я упокою вас. Страх же і жах напав на нас від голосу того, і у всіх нас серця і коліна знемогли, бо "дух бадьорий [як же каже Господь], тіло ж немічне." Лише лиця наші були до небес спрямовані, на все инше в житті втратили надію. Варвари, поки ніхто не противився ані не боронився, принесли колоди довгі, за їх допомогою стіни загороди перелізли, відчинили двері, увійшли, як вовки дикі і звірі люті, маючи мечі оголені в руках своїх, і, взявши старця одного святоліпного, йому ж ім'я було Єремія, який при дверях церковних сидів, сказали до нього: "Скажи, хто начальник ваш". Старець же, поглянувши на них, бачивши лиця їхні похмурі і зброю оголену в руках їхніх, зовсім не збентежившись, сказав до них: "Чого страшите мене, вороги Христа мого, нічого не скажу вам про тих, про кого питаєте мене". Був же тут, поруч стоячи, і настоятель. Здивувалися ж варвари великодушності мужа, що нітрохи не злякався, але більше допік їм, і, з люттю зв'язавши йому руки й ноги, поставили нагого посеред себе і стрілами стріляли. І було видно, що все тіло блаженного зранене стрілами, і так подвизався мужньо на диявола і, голову змієву перемігши, перший зі всіх вінцем мученицьким увінчався, і був початок і приклад страждання старим і юним.

Це бачивши, священний отець наш Павло скоро вийшов до них і, кличучи, говорив: "Я той, кого шукаєте". І своїм пальцем на себе показував, що сам він є той, кого вони шукають. І передав себе варварам мужній раб Христовий, ані не настрашився, ані в умі своєму не прийняв ран і мук, що їх хотіли завдати йому перед смертю беззаконні. Спитали його, говорячи: "Скажи нам, де маєш сховане золото своє?" Він же тихим словом і з покірною вдачею, як же звичай мав завжди говорити, сказав до них: "Повірте мені, що нічого земного за все життя своє не придбав, лише старі рубища ці, які бачите на тілі моєму". І показував їм рукою, тримаючи одяг свій. Вони ж стрілами все тіло його постріляли і голову його камінням пробили, говорячи: "Принеси маєтки свої". Так йому вони дошкуляли і, не знайшовши нічого, зразу голову його мечем розсікли надвоє, і висіла сюди і сюди на обох плечах. Ще ж і більше ран прийняв на тілі своєму, лежав мертвий при ногах раніше вбитого отця, другим переможцем над дияволом виявився. Я ж, окаянний, бачивши немилостиву смерть, і як кров святих проливається, і нутрощі на землю кинуті, зі страху шукав місця, в якому, утікши, зміг би врятуватися. Лежало ж там з лівого боку церкви трохи гілля фінікового, і я побіг, і поки займалися варвари святим отцем нашим Павлом, сховався під гіллям тим, так подумавши, що в кожному разі одне з двох буде мені: або сховаюся і смерти уникну, чи й мене тут знайдуть і з отцями вб'ють. Беззаконні ж варвари, залишивши двох отців померлих, ускочили в церкву, викрикаючи і мечами своїми повітря б'ючи. І всіх отців разом повбивали, молодих же і старих немилостиво передали смерті". Це нам розповів чернець один, із зітханням плакав гірко і ридав вельми, і плакали всі досить, і було видно сльози, як джерела, що виходили з очей наших, і одяг наш намок від великого плачу. Знову ж дивний той брат слізно говорив: "Що мовлю чи що і розповім, браття, що бачили очі мої, достойні великого ридання. Був там один отець великий, йому ж ім'я Адам, він мав учня юного, десь літ п'ятнадцять, на ім'я Сергій, його ж і виховав з малого віку і з дитинства настановив до чернечого життя, і навчив його на ополчення і боротьбу проти бісів. Його, гарного з лиця і юного за віком, бачивши, варвари змилосердилися над ним і не вбили його, але взяли за руку, вивели геть, хотіли взяти його зі собою. Бачивши, що не вбитий з братами та отцями, але має бути супутником беззаконним варварам, юнак ридав гірко, голосячи. Тоді запалав духом і, всілякий страх і жах від себе відкинувши, мужньо підбіг і, вийнявши меч у варвара, вдарив одного з них по плечах, аби тим на лють зрушити варварів, щоб убили його. І було так: люті-бо великої сповнилися варвари — посікли його на частини. Він же, усміхаючись, взивав: "Благословен Господь, що не передав нас живими в руки людям грішним". І, те