Читати книгу - "Житія Святих - Січень, Данило Туптало"

сказавши, заснув у Господі. Це бачачи, я молив всещедрого і чоловіколюбного Бога, щоб сховав мене від лиця беззаконних варварів тих і засліпив очі їхні, щоб не бачили мене, щоб хоч я поховав тіла святих. Посічених-бо святих, що наповнили цілу церкву кров'ю, не настрашився, ані не сумував всіляко, а радів, дякуючи Богові за те, що сталося, бо розум мали до свого Владики і, добре на землі поживши, Церквою себе Святому Духові зробили і, все гарне і суєтне цього світу покинувши, за Богом одним пішли до кінця і через різні муки в Ім'я Його померли. Варвари ж ті після убивства отців весь монастир обшукали, думаючи, окаянні, багатств багато знайти, — не відали, беззаконні, що нічого ж земного святі отці не набували, але, в тілі будучи, жили, як ангели. Я ж, коли це було, хоч і жодної краплі крови на собі не мав, проте весь як мертвий лежав, думаючи, що і гілля те розтрясуть, шукаючи скарбів. І часто визирав з-під гілок, дивлячися, коли до мене прийдуть і, знайшовши, вб'ють мене, як же й инших. Смерть-бо перед очима мав і молив Бога врятувати мене, якщо на те Його воля. Прийшли ж до гілок варвари і, оглянувши їх, відійшли, бо Бог потьмарив серця їхні з очима. Залишили святих отців мертвими лежати і, нічого не знайшовши взяти, повернулися знову до джерел, хотівши іти до моря в путь свою, та, прийшовши, знайшли корабель розбитий. Залишений-бо кораблеплавець, що охороняв корабель, христолюбець, потайки від того варвара, що з ним був, відрізав шнур кораблеві, тоді вітер був, ударився корабель до берега і розбився, корабельник же, убивши варвара, утік і в горах сховався. Варвари ж ті, надію свою втративши, не знали, що робити і як їм на свою землю повернутися. І знемагали скорботою від розгублення і від великої люті; полонених, яких зі собою мали, всіх мечами порубали — дітей і жінок, потім запалили вогонь і попалили всі фініки. Коли вони це робили, прийшло багато мужів із града Фаран, числом десь шістсот стрільців вибраних: почули-бо про убиття отців святих, що було в Раїті. Тоді побачили варвари прихід їх, приготували себе на боротьбу і трохи до моря відійшли. Була битва, коли засіяло сонце. Багато ж стріл з обох боків випускалося, ті, що з Фарану, бо було їх більше, здолали варварів і повбивали їх багато. Варвари ж на спасіння надії не мали, боронилися мужньо і кріпилися аж до дев'ятої години. Й убили мужів, що були з Фарану, вісімдесят чотири, инші ж багатьма ранами зранені були. Варвари ж усі на тому місці впали, ані плечі не показавши ворогам своїм, ані з місця того не відступивши. Коли те було, набрався я трохи відваги, вийшов з місця, де був сховався, і, оглянувши тіла убитих святих, знайшов всіх померлих, окрім трьох: Домна, Андрея та Оріона. З них же Домн лежав, люто мучений: у ребрах-бо мав рану страшну. Андрій же, хоч і багато мав ран, але не дуже страшних, що й по тому живий був. Оріон же й одної рани не мав на тілі своєму: вдарив-бо його мечем варвар із правого боку, і з лівого боку меч крізь одяг його пройшов, не торкнувшись тіла його ніяк. Думав же варвар, що помер він, залишив його і до инших кинувся. Він же кинув себе поміж инших, наче мервий, лежав. Він-бо, вставши, обходив тіла святих, оглядаючи, плакав же зі мною і ридав через те, що трапилося з нами. Після цього мужі, що з Фарану, залишивши тіла варварські при березі морськім на поїдання звірам і птахам небесним, своїх друзів тіла зібрали, багато було, і вчинили плач і ридання велике. Поховали їх біля підніжжя гори, де були джерела, і до нас повернулися. Прийшов же і князь їхній Ведіян, що його визволив був від духа нечистого преподобний Мойсей, як же про те раніше було сказано. З тим князем увійшли до церкви, ридали і плакали гірко, в груди себе б'ючи, бачивши стадо Христове, на землю скинене, як вівці, звірами розшматоване. І було видно старців священноліпних, зі сивиною чесною. Юні ж наче ангельський вигляд мали, сяяли-бо лиця їхні, як цвіт ранішній, показуючи на собі знамення добродійного їхнього життя. Страшні ж і люті мали рани раби Христові і мученики: той-бо від плеча до черева мав розтин, инший наполовину перерубаний на землі лежав, в иншого голова відсічена, другому ж очі вибрані, тому були руки й ноги відсічені, тому ж спис у серце встромлений — і всі так померли, різні рани на тілах маючи. Ще живими бувши, завжди мертвість Господа Ісуса Христа на собі носили, щоб і життя Ісусове в тілі їхньому явилося. І все життя своє богоугодно Богові віддавши, на кінець у своїй крові охрестилися і до лику святих мучеників приєдналися. Зібрали-бо тіла їхні святі в одне місце христолюбивий же князь Ведіян з иншими, принесли із Фарану ризи світлі і поховали святих числом тридцять дев'ять. І всі, що трапилися там, взяли віття і гілки фінікові, ішли на поховання святих із псалмами і співом, разом же і зі сльозами багатьма, несли їхні чесні мощі і поклали їх у гріб отцівський усіх разом, окрім Домна. Домн же, якого раніше згадувано, римлянин родом, ще живий був. Коли ж вечір надійшов і він заснув у Господі, його ж, принісши, поклали поблизу святих отців. Померли ці святі Христові мученики місяця січня у чотирнадцятий день в годину дев'яту. Отець же Андрій і отець Оріон залишилися там, надвоє думаючи: чи перебувати на місці тому, чи відійти. Я ж, не мігши терпіти скорботи і запустіння того місця, ридання ж і сліз за вбитими цими, прийшов до вас. Багато ж христолюбивий Ведіян вмовляв мене перебувати там і обіцяв часто приходити й потрібне приносити нам, але не захотів я через вищезгадані причини. Прошу ж вас, отці, щоб і тут про все, що сталося, ви розповіли мені, як же від мене все детально довідалися". Ми ж [говорить Амоній], розповівши йому те, що тут було, дивувалися предивним судьбам Божим, що в один день вбиті були отці святі і що те саме число і там, і тут знайшлося, і знову ридали і плакали всі разом. Вставши ж, преподобний отець наш Дула сказав: "Справді, о любі мої, вони, як вибрані Христові раби, сподобилися радости й Оселі небесної, по стількох подвигах і випробуваннях вінцем