Читати книгу - "Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дем'ян! — голосно гукає Анастейша. Мимоволі кривлюсь.
Не стримуюсь підходжу ближче, цілую в губи. Вірніше намагаюсь, але Ніка чомусь відвертається. Поцілунок виходить у щоку. Невже настільки стали противними мої доторки?
І тут мене буквально осяває — я злякав її. Мабуть, злякав. Поспішив, накинувся. Втратив довіру свого Зайчати. Дурень! Який же дурень! Як можна було не здогадатись?
— Я швидко, Снігурко. Навіть оком змигнути не встигнеш.
Не відповідає. Лиш долоньку притуляє до щоки, де щойно були мої губи.
— Поїж, будь ласка. Мені буде приємно.
Видавлює посмішку. Бачу — награна. От для чого? Ніколи не розумів, коли близькі люди у своїх почуттях нещирі одне з одним. З ким, як не з найріднішими ділитись наболілим?
— Поїм, — механічно повторює.
— Я швидко!
Знову хочеться її поцілувати, але не ризикую. Виходжу з кімнати, по дорозі зазираю до Лук'яна — спить — й спускаюсь. Настя невдоволено міряє кроками вітальню.
— Їдьмо! — кидаю. Беру ключі, навіть не дивлюсь, чи слідує за мною. Добре, що машину не заводив у гараж. Планував з Нікою прогулянку.
Зціплюю губи й не стримавшись підіймаю погляд на вікна спальні. Вона стоїть за склом, притулила долоньку до шибки. І в серці тепліє. Чомусь оцей погляд вселяє надію, що ми з усім розберемось.
І уже з більш оптимістичним настроєм влаштовуюсь у салоні.
— Пристебнись! — наказую, помітивши, що Настя навіть і не подумала дістати пасок безпеки.
— Переживаєш за мене? — кокетує. Виблискує чорними очима.
— Пристебнись, — повторюю.
— Я тобі довіряю, — злегка подається в мою сторону і кладе гарячу долоню на моє стегно.
Зціплюю від гніву зуби, скидаю нахабну долоню.
— Як це розуміти, Настя?
Сідає прямо, відхиляється на спинку.
— Як хочеш, так і розумій, Радченко!
Всередині щось клекоче. Але саме вирулюю на дорогу й не хочу відволікатись. Мете, що за пів метра не видно. Не люблю їздити у таку погоду. Але відчуваю, якщо Настя ще хоч на трохи залишиться у моєму будинку, Ніка віддалиться ще більше.
Поки їду сільською дорогою, мовчимо. Двірники працюють з надривом, скло заліплює снігом за кілька хвилин. М’який, липучий, важкий. Всередині тривожно смикає. Доводиться бути дуже уважним. Особливо на трасі. Тут потік машин значно інтенсивніший. Але й дорога розчищена, легко лягає під колеса.
— Давай розставмо всі крапки… — несподівано заявляє.
Дивлюсь скоса. Дутись уже перестала, але руки на грудях склала, так, що мимоволі звертаєш увагу на все, чим природа нагородила. Які "крапки" поки не розумію.
— Давай… — ціджу крізь зуби. Машина попереду саме різко пригальмовує, доводиться й собі знизити швидкість. Добре, що позаду нікого.
— Ми з тобою не перший рік знайомі, Дем. Я знаю тебе, як облупленого.
«Сумнівно…», — відповідаю подумки. Але цікаво, до чого вона веде.
— Мені дуже подобається твій брат. Лук’ян неймовірний, веселий, завзятий. Але трохи… якби це сказати, — задумливо клацає пальцями. — Легковажний. Зрештою, це нормально для його віку. А ти інший. Серйозний, ґрунтовний…
— Ну ми хоч і брати, але ж не клони, — гмикаю. Все ще не розумію, до чого ця розмова. — Ти хочеш розірвати відносини з Люком?
Зітхає.
— Не знаю, як сказати… Мені здається, що ми з тобою краще підходимо одне одному, ніж Люк мені, а Ніка тобі. Вони молоді, емоційні, гарячі… Ми інші.
— Он як, — здіймаю брови. Руки стискають руль. Ледь стримуюсь. Маю дослухати все до кінця, щоб зробити висновки.
— Ти не думай, що я меркантильне стерво, Дем… Я просто хочу бути щасливою. І хочу, щоб ти був щасливим, та й Люк з Нікою… Просто ти ж розумієш, що вона тебе не зробить щасливим, як я.
Оце її "щасливим", як заїжджена пластинка. На третій раз викликає оскому. Кривлюсь мимоволі. А Настя продовжує:
— Я тебе розумію, ми одного кола, у нас спільні друзі, знайомі, минуле… Дем!
— Ти зовсім не любиш мого брата? — тільки й можу, що спитати.
— Дем…
— Я чекаю на відповідь! — ледь не гарчу. — Не люблю, коли ось так вихляють. Є лише "так", або "ні"... Решта — обман.
Важко дихає. Знову повертається до мене. Рука повзе до стегна.
— Відповідай, Настя!
— Я тебе люблю!
Зціплюю зуби. Здається навіть відчуваю, як кришиться емаль на них.
— Ти гралась з ним! Люк тобі був потрібен тільки через мене?
— Я… я не…
— Настя! — навіть не знаю, як вдається стримуватись. Мабуть, через те, що за рулем. Не маю права піддаватись емоціям. На дорозі відповідаю не тільки за своє життя, але й за життя інших, кому мимоволі довелось рухатись з нами в одному потоці.
— Ні… не зовсім. Дем, зрозумій. Я просто була у відчаї. Я знаю, що нам буде добре разом. Ти робиш помилку, про яку потім пожалкуєш. Зруйнуєш свою долю, її. Вона ще така молода. Вона тебе не гідна. Вона тебе не цінуватиме!
— А ти цінуватимеш?
— Так… — тихо. Рука на моєму коліні. Знову хочу скинути, але мушу тримати руль. Втрапити в аварію через Анастейшу не хочеться.
— Знаєш, Настя… — змушую себе дихати рівно та розмірено. — Знаєш в чому різниця між тобою і Нікою? Чому я ніколи не оберу тебе, навіть, якби Ніки не було?
Пальці на моєму коліні судомно стискаються.
— Ніка не намагається влізти в мою душу, не намагається керувати моїм життя, вирішувати за мене. Ти ж уже собі все розпланувала, зробила висновки та побудувала ідеальний план. Не спитавши нікого з нас. Ти, Настя, не Господь-Бог, щоб вирішувати, кому з ким краще бути. Я не хочу тебе більше бачити. Не знаю, що у вас з Лук’яном буде. Сподіваюсь, ти маєш хоч краплю совісті та закінчиш цей фарс під назвою стосунки, доки мій брат не занадто закохався в тебе. Решту часу триматимешся якомога далі від нас усіх.
— Дем… ти не можеш!
— Можу!
Її очі звужуються від злості.
— Ти ще пожалкуєш, Радченко!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль», після закриття браузера.