Читати книгу - "Не дуже владний бос для залізної леді, Анна Шторм"

Як тільки з-під не надто ввічливо стягнутої ковдри з'явилося тіло молодого чоловіка, Жаннин запал вивітрився миттєво. 

– Ти що тут робиш? – сердито запитав Тихін. 

– Мене Анечка вигнала. – з виразом всієї можливої світової скорботи видало “тіло”. 

– Це ваші з Анечкою проблеми! На моєму ліжку ти що робиш? – не вгавав Маєвський. 

– Сплю. – розвів руками несподіваний загарбник дивану. 

– Та бачу, що не вальс танцюєш! Я про інше. Чому без попередження? 

– Ну, що я “безнадійний і безперспективний паразит, якому не досягнути її духовних висот” мене Анечка тільки сьогодні вранці попередила. І взагалі, ковдру дай, холодно. 

– На! – швирганув Тихін ковдру так, що нею ледь з дивану свого гостя не змів. Жанні навіть шкода його стало. Трішки. Бо ж і сама не дуже зраділа, м'яко кажучи, його наявності тут. 

– Тихін… – взяла його за руку. – Не лютуй. Ти тут розбирайся, а мені, мабуть, пора. 

– Е ні! – у відповідь Маєвський стис її руку так, наче вона була єдиним порятунком для того хто тоне чи зі скелі падає. – Залишся, будь ласка! – направив на Жанну такий повний благання погляд, що вона мимоволі розгубилась. 

 –Вибачте, я бачу, що зайвий вже. Я просто не знав, і мені не було куди йти. – ображено закліпав очима “гість”. – Я Саша, друг Тихона! – по-джентельменськи схилив голову перед Жанною, кутаючись в ковдру. 

– Жанна! – кивнула йому і смикнула Тихона за руку. 

– Ходімо поговоримо! – відповів їй і потягнув її за собою на кухню. 

На кухонному столі чудовим натюрмортом височіла пляшка від чогось міцного і недопитого, а ще порізана, чи скоріш порубана на кілька шматків ковбаса і сир. 

“От чорт!” – крізь зуби прогарчав Тихін, любуючись на цю “красу”. 

– Тихоне, може не даремно доля так з нами? Може, це попередження, що…

– Не попередження, а Воровських! Він тут частіше, ніж я буває! 

– Так, але…

– Ніяких але! Жанно, будь ласка, залишся. Без… продовження, без нічого. Просто залишся зі мною. Обіцяю, що навіть не торкнусь до тебе. 

– Еммм, я ж не…

– Ніяких не! А те, що Сашко тут, навіть добре. Буде тобі гарантом еее безпеки. Ми ж не тільки ради дивану сюди їхали, правда? 

– Не тільки… 

– От і залишайся! Подивимось фільм, приготуємо вечерю, з Воровських познайомишся ближче, він коли не спросоня, то дуже дотепним буває! 

– Тихоне! 

– Нічого не хочу чути! В мене просто відчуття, що якщо ти підеш, то потім… більше не прийдеш. Не знаю чого. Мучить воно мене. Тому будь ласка, залишся. 

– Добре! – несподівано погодилась. – Але без… нічого. – додала скоріше собі, ніж Маєвському. 

– Як скажеш! А зараз, давай подивимось, що в нас в холодильнику є! – відразу повеселів Тихін. 

***

Жанна розгублено застигла на чужій кухні. 

“Що я тут роблю? Чому не пішла додому?” – питала сама себе і не знаходила відповіді. А “відповідь” тим часом тормосила сонного друга, і дуже сердито бурчала на нього з вітальні. 

“Ти попередити міг?” – Тихін шепотів, але так сердито і голосно, що Жанні було чути. 

“Так мене Анечка… того, виставила! Куди ж я?” – оправдовувався Воровських. – “Та й якби я знав, що ти з дамою, то…” 

Далі слів було не розібрати, і Жанна вирішила провести ревізію та приготувати щось перекусити собі й хлопцям. День явно був насичений, і адреналін та переживання спалили немало калорій. Та й не тільки в цьому справа була, просто зайняті руки – найкращі ліки від хвилювання. 

В холодильнику знайшлась ковбаса та сир, одинокий огірок та шматочок копченої рибки. Вже краще, ніж нічого! З цього добра Жанна нашвидкоруч зробила бутерброди і винесла їх у вітальню на симпатичній таці. 

– Вечеря готова! – посміхнулась, приховуючи за посмішкою невпевненість і тривогу. 

– Ого! Та ти справжній шеф-кухар! – дружелюбно і надто вже радісно вигукнув голодний Воровських, за що отримав спопеляючий погляд друга. 

– Пригощайся! – несподівано для себе самої, теж на “ти” відповіла йому Жанна. Хлопець був таким щирим і відкритим, що в його присутності несподівано стало якось… комфортно і безпечно. 

Бутерброди зникли миттєво. 

– Розказуйте, що було цікавого? – з повним ротом, дожовуючи останній, спитав Воровських. 

– Жанна сьогодні дізналась, що я працюю в поліції. 

– Вау! І…

– І подумала, що я… з нею… ну, заради роботи! – видихнув Тихін. 

– А це хіба не так? – впилась поглядом в Маєвського Жанна. 

– Звісно ні! – в один голос вигукнули хлопці. 

– А ще Жанну сьогодні заарештували. Бо хтось не підстрахував мене у відділку! – знову вбивчий погляд Тихона ледь не пропалив дірку в пом’ятій футболці Сашка. 

– Та звідки я знав, що в вас там такі пристрасті киплять? Мене ж Анечка, того…

– Та чули ми вже про Анечку! – розсердився Тихін. 

– Ну ти може й чув, а от Жанна ні. Не злись, Тихоне, я ж правда не знав. Що тепер робитимемо? 

– Робитимеш. Мене певно звільнять к бісу та й все! 

– Що? – в один голос вигукнули Жанна та Сашко. 

– Я двічі накази порушив. І всі інструкції, які можна, теж. навряд чи мені це зійде з рук. – зітхнув Маєвський. – Але може це й добре. Тепер, все, що нас пов'язуватиме, якщо повязуватиме, буде не по роботі і не на роботі!