Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"

І якщо я спочатку подумала, що це незмінний спецназ, то через пару секунд зрозуміла, що це не так. По-перше – нагшасів було більше, а по-друге – задирали вони свої підборіддя так високо, як тільки могли поряд зі своїм Предводителем. Не надто високо, але й щоб зрозуміло було, що це головний «клубок» змій.

Фиркнувши на свої ж думки, я з цікавістю крутила головою, розглядаючи нових представників сильної статі нагшасів, а вони відрізнялися. Блондини, брюнети, шатени, високі, низькі, був навіть один дідусь з пузом. Про хвости я взагалі мовчу, від такої кольорової гами у мене ледь в очах не рябило. І ось, здавалося б, є навіть мій улюблений фіолетовий колір, але Ларі, Сан і Шанліс мені все одно здаються красивішими.

Поки ми дійшли до лави, яка привернула мою увагу вперше, ззаду нас уже перешіптувалися. Хоча «перешіптувалися» – це м'яко сказано. Деякі індивідууми говорили, нічого не соромлячись, інші шипіли, а треті… витріщали очі.

– Вітаю вас, радники! – Холодно викарбував Шанліс, розвернувшись до натовпу. – Думаю, ви не очікували побачити мене у доброму здоров'ї, але мені абсолютно все одно на вашу думку. Відтепер добрі часи для вас закінчилися! – Гаркнув він, не приховуючи свого гніву. – І так, розкажіть мені, що трапилося за час моєї відсутності і що особисто ви зробили, щоб допомогти нагшасам.

Чоловіки репетували, перебиваючи один одного, кожен намагався розповісти свою правду, а мені від їхнього гомону аж гидко стало. Чиновники… щоб їх.

– Сідай, Світлано, думаю, це надовго ... – розвернувшись до мене, ласкаво промовив Шанліс.

І чому моє дурне серце затремтіло?

_