Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"

Глава 19 - Вечеря.

– Присядь, Світлано, думаю, це надовго ... – розвернувшись до мене, ласкаво промовив Шанліс, показуючи на лавку-трон.

– А це хіба не трон Предводителя? – Із сумнівом прошепотіла я. Ага, зараз з комфортом посиджу, а потім все, вчинила якийсь злочин, який обов'язково треба спокутувати, бажано в ліжку.

– Світлано, не вигадуй і сідай. Якщо я дозволив тобі, то все добре.

Знизавши плечима, я вмостилася спочатку на краєчок лавки, а потім повільно посунулася далі, погладжуючи пальцями оксамитову тканину. Так, на такому троні можна слухати скільки завгодно і будь-що. Головне, щоб спати не хотілося, бо так можна й проспати нараду.

– Отже, виходьте по черзі і розповідайте, що сталося за час моєї відсутності, і чим ви допомогли нагшасам. Стисло і швидко.

Піднявши очі, я хмикнула, подивившись на тихих радників. Так, виглядали ці величезні нагшаси зараз, як діти у дитячому садку. Нашкодили і стоять, вишикувавшись, обмірковуючи свою неналежну поведінку.

– Невже ніхто? – Понизивши голос до шипіння, Шанліс ледь не виштовхував із себе слова, поки його хвіст почав закручуватися кільцями.

Облизнувши вмить пересохлі губи, я піддалася вперед, намагаючись краще розглянути все. А що, я все одно прийшла за видовищами, так що мені соромитись нема чого. Шанліс палахкотів поглядом, ледь не спопеляючи все і вся. Весь такий брутальний, сильний, владний. Ідеальний прототип мрій мільйонів жінок. Поруч із ним, як два бравих воїни, стояли Ларі та Сан, примружившись і розглядаючи всіх.

Криво посміхнувшись, я знову обвела поглядом нагшасів, не приховуючи частки зловтіхи в очах. Мені не було їх шкода. По суті, вони тут і потрібні для того, щоб простому народу було комфортно жити, тож гнів Шанліса, особисто для мене, був виправданий.

– Шас Шорен, Предводитель! – Виступив трішки вперед один із нагшасів. Виглядав він набагато дорослішим за інших, чим і виділявся з різношерстої компанії хвостатих красенів, але в даній ситуації це був його плюс. Адже він не тільки зміг зберегти свої емоції до солідного віку, а й виглядав на тлі інших мудрішим. – Ситуація досить плачевна, – почав він не з найрадісніших новин, які були зрозумілі й так. – Ми намагалися закликати всіх до спокою, але нагшаси все більше піддаються паніці. Вони йдуть жити у віддалені міста та селища, де й стають дикими зміями, – промовив чоловік. За всю його промову на його обличчі не здригнувся жоден м'яз, ніби він не про біди народу розповідав, а про не найцікавіший спектакль, який викликає тільки нудьгу. – Але якщо ви тут, значить, ми можемо сподіватися на спасіння і благати Покровителя про прощення.

У головному залі утворилася дзвінка тиша, в якій моє скептичне хмикання було чути, наче гуркіт грому. Скривившись, я пересмикнула плечима, вдаючи, що все так і мало бути. Ні, а чого вони чекали? Мені треба було розплакатися до глибини душі зворушеною їхньою проблемою? Почати голосити і впасти на коліна молячи їх Покровителя про милосердя?

Ні, проти Покровителя я нічого не маю, але благати і чекати поки проблеми самі по собі розсмокчуться верх ідіотизму. Щоб щось вирішити, отримати прощення, благословення чи ще щось, потрібно хоч якісь зусилля докладати, а не сліпо сподіватися, коли хтось зробить щось замість них.

– Шаса… – почав той самий чоловік, ледь помітно примружившись.

– Шас Шорен! – Гнівно обірвав чоловіка Шанліс. – Вам не на чужу шасу дивитися треба, а думати, навіщо ви взагалі тут, якщо зробити нічого не можете!

У відповідь на зауваження Шанліса чоловік гнівно блиснув очима в мій бік, змушуючи мене підтиснути губи. Знайшов крайню. Ага, звичайно.

– Як я розумію, більше вам сказати нічого! – Не спитав, затвердив Шанліс.

Все-таки, який він добрий, розумний, красивий і неважливо, що трохи хитрий змій, у всіх є свої недоліки. Мама мені завжди казала, що я надто самовпевнена. Якщо вбила собі щось у голову, то обов'язково цього досягну, а воно не завжди треба, адже іноді краще відступити і не вплутуватися в сумнівні авантюри. Радіти вже тому, що маю. Напевно, вона має рацію, але, як кажуть – «мрії повинні здійснюватися», а я не хочу шкодувати про те, що не зробила.

– Нічого, – кивнув Шанліс, якось невиразно хмикнув. Це хмикання особисто для мене було невисловленим твердженням, що недовго нагшасам бути в радниках, адже Шанліс точно не збирається тримати біля себе ледарів, які нічого далі за власного носу не бачать. – Тоді слухайте те, що я скажу, і розповсюдьте мої слова для всіх нагшасів. Відтепер емоції не треба приховувати!

Чоловіки зарепетували, перебиваючи один одного і намагаючись зрозуміти, як таке взагалі можливо? Декілька особливо завзятих не посоромилися навіть звинуватити в чомусь Предводителя. У чому саме, на жаль, я не почула, але з сяючих злим блиском очей Шанліса зрозуміла, дуже дарма. Насторожили мене мовчазні нагшаси, вони наче вичікували момент для контрольного удару. Так і хотілося стукнути їх чимось, щоб вони не дивилися у бік моїх хвостатих і неважливо, що вони зовсім не мої.

– Тиша, – гаркнув Шанліс так, що навіть у мене всі думки розбіглися, забившись у затишних куточках. – Наш Покровитель покарав нас не для того, щоб ми закривалися один від одного, а нарешті зрозуміли, виявили співчуття до родича і не робили минулих помилок. Всім зрозуміло? – З натиском спитав він, у відповідь чоловіка тільки кивнули. – Якщо я дізнаюся, що все сказане мною не було донесено до нагшасів або ж ви хоч якось перекрутили мої слова...

Загрози не було, але тут тільки тупий би не додумався, що чекатиме сміливця в результаті. Особисто мені хотілося плескати, кричати «Ура, Предводителю!». Втім, я зчепила руки в замок і стоїчно терпіла, не влаштовуючи справжнє шоу, раптом Шанліса випадково ображу.

– Нам час готуватися до вечері, – вирвав мене з думок вкрадливий голос Сана.

Тряхнувши головою, я з подивом помітила, що ми в головному залі залишилися тільки вчотирьох і всі троє чоловіків дивляться на мене з сумішшю передчуття і поганого прихованого бажання. Цікаво, чого вони очікують від цієї вечері?