Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Дорога додому цього разу викликає лише страх. Я сотні разів у голові прокручую варіанти як повідомити батькам про своє відрахування з університету, але відповідного не знаходжу. У фарбах уявляю злого батька. Він і так був проти мого вступу до медичного. Потім наполягав на хірургії, але я була непохитна.

Впевнена, він швидше за все влаштує мене через свої зв'язки кудись на юрфак. А я терпіти не можу всі ці закони, папірці та іншу бюрократію.

Рідне містечко зустрічає мене снігом і кучугурами по коліна. Дороги звичайно ж розчищені, скрізь туристи, сувенірні лавки, ліхтарики та вивіски. Життя вирує. Я в дитинстві любила це все. Ми з друзями щодня збиралися біля витягу, пили гарячий чай, купували безлімітний скі-пас і без зупинки туди-сюди ганяли на сноубордах.

Як давно це було! Зараз усі роз'їхалися, листуємося раз на місяць, щоб зібратися разом взагалі мовчу.

- Привіт, доню, - до мене підходить батько, обіймає мене, цілує в щоку. Відбирає мою валізу. – Шапка де? Мама дізнається, що без неї приїхала і закотить скандал.

- Все є! - Дістаю з рюкзака шапку з помпоном. Надивитися на тата не можу, сумувала шалено.

- Чудово, ходімо. Я спеціально з роботи раніше поїхав, щоби зустріти тебе.

- Ти сам за кермом? А твій водій де? – дивуюся, коли батько відкриває багажник і намагається вмістити туди мою валізу. Він завжди купу мотлоху з собою возив, нічого за роки не змінюється.

- В нього невелика відпустка. Тож самому доводиться, – усміхається він.

Я кілька секунд милуюсь батьком. Він у мене ще зовсім молодий. Йому лише тридцять дев'ять.Так-так, я в сім'ї рання і несподівана дитина. Мамі  тридцять вісім. Коли нас бачать разом, то вважають сестрами. А з батьком узагалі курйозна ситуація минулого року на відпочинку трапилася. Персонал вирішив, що ми пара і в ресторані нам подали тістечка із серцем. Ми довго сміялися.

Я на тата зовні ні краплі не схожа. Все від матері взяла. Він брюнет, а я блондинка. У нього ніс із горбинкою, у мене акуратний, наче я ринопластику зробила.

- Як у вас справи? Як готель? Цього року великий наплив? – цікавлюся, коли влаштовуюсь на передньому сидінні автомобіля.

Батьки матері мають сімейний бізнес – кілька готелів у гірськолижному курорті. Один із них вони подарували колись нам. Але батько пішов угору по військовій вертикаллі, потім у політику подався, а мама займалася готелем. Їй це дуже подобається. Зараз замість одноповерхової невеликої будівлі, яку бабуся з дідусем залишили нам, збудований дорогий п'ятизірковий готель зі СПА-зоною.

– Заброньовано все аж до кінця березня. Мама найняла цього року вдвічі більше персоналу. Дочекатися не можу коли цей чортовий сезон закінчиться, її вдома майже немає.

- Так кажеш, ніби ти в нас цілими днями сидиш удома, - сміюся, натякаючи на те, що в дитинстві він міг у відрядженнях тижнями пропадати. Зараз, впевнена, ситуація ні краплі не змінилася.

Коли ми заїжджаємо на подвір'я нашого будинку, у мене від захоплення і радості перехоплює подих. Як же я сумувала! Я вискакую з машини і мчу назустріч мамі, яка почувши звук мотора вийшла мене зустрічати.

- Мамо! - обіймаю міцно.

- Привіт, сонце. Втомилася? Голодна? Ходімо, я вже стіл накрила. Качка, локшина, бабуся передала огірочки твої кулюблені.

Я посміхаюсь. Немов у дитинство повернулася. Щоразу коли додому приїжджаю почуваюся маленькою дівчинкою.

- Зараз руки помию і прибіжу. Тату, валізу до моєї кімнати віднеси. Мамо, не смій відкривати її, там подарунки вам! Не підглядати!

Сімейна атмосфера накриває мене з головою, змушує забути про всі проблеми. До того моменту, звичайно, поки  мама не починає за столом розпитувати мене про навчання. Це, напевно, гарний момент, щоб зізнатися у всьому, але так не хочеться псувати сьогоднішній вечір.

- Та нормально все, мам, - відмахуюсь і підношу склянку до губ. - Нічого нового. От коли практика буде, тоді цікавіше піде. Краще розкажіть, як ви. Бабуся приїде на свята? – я переводжу тему і ми до пізньої ночі розмовляємо сидячи за столом.

Потім батько раптом піднімається, шукає щось у ящику комода і видає:

- Ми з мамою на новий рік подарунок тобі зробити хотіли, але думаю зараз чудовий момент, а під ялинку щось інше придумаємо, так? - Він підморгує мамі, а та невдоволено зводить брови. Явно не погоджуюся з його рішенням. – Ось, гадаю, ти вже освоїлася у великому місті і готова до того, щоб перебратися до своєї власної квартири.

Батько простягає мені ключі від квартири. Я кліпаю очима. Дивлюсь то на тата, то на маму. Ключі від квартири – це найвищий ступінь довіри з їхнього боку. Довіри, яку я не виправдала жодного разу.

– Тобі не подобається подарунок? Ти щось інше хотіла? Ти ж скажи, ми спробуємо встигнути до нового року купити, – схвильовано питає мама.

- Ні, все гаразд. Просто це так несподівано. Я думала, ви мене вічність у гуртожитку маринуватимете, - сміюся, ледве стримуючи сльози.

- Не говори дурниць. Тим більше там новий гуртожиток. Лише п'ять років тому збудували. Якби це була будка з тарганами, ми з татом не дозволили б тобі жити там.

– Я вас так люблю! - Обіймаю маму з татом, не стримуючи почуттів. Розумію, що сказати про відрахування сьогодні не зможу, але що робити теж не знаю. Брехати довго не вийде. Та й не хочу я дурити їх.