Читати книгу - "Будь зі мною, Анна Пахомова"

- Ну добре, - погодився з її доводами Волков. Хто їх тих жінок розбере, може їй реально хочеться побути самій. – Я розберусь з жартівниками.

Антон натиснув кнопку завершення виклику, і набрав Олесю. Більше нікому було влаштовувати показні ревнощі. На диво жінка взяла слухавку так скоро, ніби тримала телефон в руках.

- Погрози моїй дівчині – це твоїх рук справа? – незадоволено запитав Волков, привітавшись.

- Думаєш мені є справа до твоїх походеньок? – розсміялась на тому боці мережі колишня. – У мене вже є чоловік. Справжній чоловік! Який цінує мене, так як я того заслуговую.

- В п’ятницю мені здалось, що тебе дуже турбує моє особисте життя, - пропустив мимо вух останні слова Олесі.

- Мене турбують гроші, - переставши сміятись заявила Олеся. – Гроші, які ти заробив під час шлюбу. Поки я сиділа в декреті, зв’язана твоєю дитиною. А тепер все дістанеться якійсь шмаркачці? Ну вже ні, Волков! Я чекаю на половину твоєї фірми!

- Буде тобі половина, - прогарчав Антон. – А до Віри щоб навіть не думала наближатись.

- Дуже треба! - Олеся поклала слухавку.

І ніби не було підстав сумніватись в її словах, а все одно черв’ячок сумнівів гриз Антона. Внутрішній параноїк кричав, що все це не спроста. Він зітхнув, і  набрав номер іншого знайомого.

Сьогодні збиралась Віра на роботу з особливим настроєм. Шкода, що панчіх нових у неї немає, але то не проблема. Дівчина твердо вирішила зайти по них перед роботою. Хотілось виглядати стовідсотково привабливо. Вперше в житті Віра не хвилювалась про свої шрами. Так, виставляти їх на показ усім у неї бажання не було, та і погода не годилась до носіння коротких рукавів, але внутрішнє усвідомлення того, що її чоловік бажає її навіть з понівеченою рукою дарувала впевненість в собі.

Віра одягла свою кращу білизну. Дарма, що ніхто її не побачить. Але є вона, Віра, знає, що на ній одягнутий мереживний чорний ліфчик з крихітною перлинкою  посередині, і такі ж трусики. Потім Віра одягала сукню – вона придбала її якось в пориві шопінгу з Ларисою, але не наважувалась носити через те, що сукня здавалась надто відвертою.

Синій гіпюр обліплював Вірину фігуру як друга шкіра. Довжиною сукня була до колін, але цупка підкладка закінчувалась набагато вище, тому ніжки від середини стегон легко просвічувались через сині мережива.

Віра повертілась біля дзеркала, помастила за вушками парфумами, і підмалювала губки рожевою помадою. Ідеально.

Віра вдоволено впурхнула в приймальню Антона Павловича, і здивовано заклякла. Біля вішалки знімала важке коричневе пальто немолода жінка, з стильною короткою зачіскою. Віра її пригадала, це вона брала у неї документи минулого понеділка при прийомі на роботу.

- А, доброго дня, дівчинко, - привіталась жінка. – Пробач, не запам’ятала твоє ім’я.

- Віра, - відрекомендувалась дівчина.

- Так, точно, Вірочко, як бачиш мій лікарняний закінчився і я в твоїй допомозі не потребую. – Тамара Олексіївна приязно посміхалась, але очі у неї було холодними, як крижинки. Видно було, що немолода жінка насправді боїться конкуренції у вигляді молодшої секретарші і прагне якнайшвидше тієї позбутись. – Повертайся на своє робоче місце. А я тут вже якось роберуся.

- А Антон Павлович? – Віра несміло вказала на двері, що відгороджували генерального директора від неї.

- Вже у себе. І він не дуже любить якщо його турбують перед понеділковою нарадою. Ти ж підготувала Дмитру Валентиновичу папери на сьогодні?

Віра відчула як червоніє.

- Мені ніхто не казав, - розгубилась дівчина.

- То біжи швидше, у тебе ще є півгодини! – Тамара Олексіївна була сама доброзичливість. Награна. Вона чудово розуміла, що Віра нічого не встигне зробити для Жидкіна! Як можна за тридцять хвилин приготував те, невідомо яке?

Віра понеслась на своє робоче місце ледь стримуючи розпач і роздратування.

- Куди ти так летиш? – Олег із бухгалтері ледь встиг притримати перед Вірою двері і не збити дівчину з ніг.

- Тамара Олексіївна сказала, що я маю підготувати якісь папери Дмитру Валентиновичу на ранкову нараду, - на видиху випалила Віра. – А я навіть не уявляю які!

- Та заспокойся ти, - Олег поправив окуляри на носі. – Помічниці Дмитра Валентиновича нічого серйознішого кави йому ніколи не готували перед нарадою. І сторожовий пес це чудово знає.  А фінансові папери я вже зробив, і зараз занесу йому сам. Видихай, бобрик!

Олег підморгнув Вірі, і закрокував поруч.

- Ти не уявляєш, яка я тобі вдячна, - щиро відповіла Віра. А на душі все ще був неприємний осад від поведінки секретаря, здавалось Вірі тонко натякнули на її місце в ієрархії офісу.

Антон обдумував свій план. Навіть не уявляв, що всього за тиждень концепція всього його бізнесу так зміниться. Але що є, то є. Тепер треба було пояснити все начальникам дільниць, керівникам відділів, заслухати їх думку. Гірше не придумаєш – повідомляти людям про скорочення штату. Він почував себе так, ніби мав глибоку провину перед кожним із своїх робітників.

В його невеселі думки увірвався шум з приймальної. Щось упало, щось робилось. Та що там відбувається? Антон вилетів з свого кабінету, і здивовано відкрив рота – прямо перед ним біля свого столу  в купі землі і якогось сміття сиділа Тамара Олексіївна. Поруч з нею валявся кавовий сервіз і стаціонарний телефон.

- Що відбувається? – шукаючи поглядом Віру запитав Антон. Без дівчини прийомна виглядала пустою і незвичною. Світла маківка і приємна посмішка Віри  ідеально вписувалась в інтер’єр приймальної. Але Віри не було.

- Ця вертихвостка ще знущатись наді мною буде! – червоніючи і палаючи гнівом промовила Тамара Олексіївна, нарешті спинаючись на ноги.  – Ви погляньте, що вона мені в шухлядку підсунула! Антон Павлович, це ж земля з цвинтаря і собача шерсть…вона мені поробити хоче…