Читати книгу - "Українське письменство"

Фікція оповідача з народу дуже корисна для Гребінки: вона дає виправдання лексичній стороні його байок. В його перекладі пушкінської «Полтави» ми читаємо, напр.: «Карл, постягавши німців силу», або: «І цей з другими парубками / Гарбуз ізхрумав неборак», або ще: цар Петро «шмигляв в шатро і із шатра / За тридев’ять земель в чужині». І все це справляє враження непотрібного, невмотивованого бурлеску, незмога зважити стилістичні вимоги поетичного жанру і відійти від «бурлацького юродства», мовляв Куліш про «Енеїду». Перекладачеві історичної своїм тлом і героями (новелістичної фабулою) поеми не випадало писати, як «в Очакові, землі турецькій, / Зібралась щось не по-братецьки / Песиголовців череда». Але в байці, вложеній в уста уявному оповідачеві з пирятинських хуторян, подібний тон видається природним і нічому не вадить. Так, Грінченко, процитувавши в своїй статті початок Гребінчиного «Грішника» («Троеженца»):

В далекій стороні, в якій, про те не знаю, Мабуть, в Німеччині, а може, і в Китаю, —

запитував: «Хто це каже?» — і сам собі відповідав: «Наш дядько, Грицько чи Опанас, котрий чув щось і про Німеччину, щось і про Китай, але що воно таке цей Китай і ця Німеччина — хто їх знає. Знає він тільки, що це басурменщина, та й годі, а коли так, то все одно, чи в Німеччині, чи в Китаї це скоїлося». І потім, з захопленням спинившись на майстерно виписаній постаті царя, робить висновок: «Поет-байкопис, загомонівши в байці із уст народа, несхибно зберіг і додержав всюди цей самий спосіб мальовання. Він не з народним колоритом байку написав, а сам постановив від народа перед нас у творі своєму промовляти».

Цей же фіктивний оповідач, введений у байку, що підказав Грінченкові-Вільхівському його гіперболічну характеристику, — на В. В. Лесевича справив враження ще й формальної перемоги над традиційним і фальшивим жанром. Йому, що, видимо, не цікавився всіма розмаїтостями байкової форми, задовольняючись загально зневажливим до нього ставленням («істини, висловлювані в байках, дуже прості і приступні» і не потребують, мовляв, для свого зрозуміння алегоричної конкретизації), — йому видалося, що найгарячіші навіть прихильники Гребінки та його байок ніколи не звертали уваги, що багато із запроваджених до його збірника «Приказок» поезій — «зовсім не байки». «Байка зовсім не могла відповідати задумові, що був керуючий в більшості цих поезій; байка неминуче звузила б цей (сатиричний) задум. Тому-то і виграли так ці поезії, що автор, хоч і назвав їх байками, не думав, проте, цього шаблонного жанру конечне дотримувати. Байки Гребінки або сатири, що мають певне громадське значення, або жанрові картинки, — але не байки, тобто застосовані до морального напучування казки».

Міркування Лесевича надто нормативні і жанр байки беруть як щось постійне і незмінне. Введення оповідача, як і надмірність описових деталей, не руйнують остаточно байкової форми — навпаки, тільки відсвіжують, загострюють її в читачевому сприйнятті. І, продовжуючи наше порівняння Гребінчиного «Рибалки» з «Крестьяне и Река» Крилова, ми побачимо, що обов’язкова для байки схематичність, композиційна кістяковість у Гребінки не губляться (як губляться інколи в Глібова); що щедрі подробиці не перетягають всієї уваги читачевої на оповідну частину — отже, і про деформацію байки говорити не доводиться. Зіставмо знову тексти — Гребінчин:

        Усю торішню зиму Рибалка ятером ловив в тій річці рибу. Рибалка бáйдуже, аж ось прийшла весна, Пригріло сонечко і з поля сніг погнало; У річку сніг побіг, і Оржиця заграла І ятір, граючи, водою занесла. «Уже ж вона мені оттут сидить в печінках, Ця річка каторжна!» — Рибалка став казать. «Куць виграв, куць програв, — ось слухай лишень, жінко, Піду я до Сули скажену позивать». І різні деякі казав сердега речі, Із злості, як москаль, усячину гукав, А далі почепив сакви собі на плечі І річку позивать до річки почвалав. Чи довго він ішов, чи ні, того не знаю — Про те ніколи сам рибалка не казав, А тільки він дійшов, як слідує, до краю.        Сула шумить, гуляє