Читати книгу - "Українське письменство"

українську критику до проголошення Гребінки найвидатнішим із українських байкарів.

Почалося це з Куліша. Передруковуючи в альманахові «Хата» Гребінчині приказки (10 №№), він писав, що слово Гребінчине «процвітає квітками щирої поезії української». «Коли рівняти їх (байки) і до сусідньої словесності, то навряд чи є в ній кращі приказки од Гребінчиних, а тілько що московські дзвони голосніші од наших»[533]. Навіть наприкінці 60-х рр., коли Глібов одійшов від досить близького перекладання Крилова, Куліш ладен був віддати перевагу Гребінці. Грінченко висловився рішучіше. В своїй правдянській статті він звертає увагу читачів на впевненість Гребінчиного поводження з Криловим. Гребінка, на його думку, «усюди й завсіди писав ориґінально», на той час як Глібов (зробімо поправку — ранній Глібов. — М. З.) «тільки перекладав криловські байки, парафразуючи Крилова і так сліпо за ним слідкував, що на кожному ступні повторює цілком криловські фрази, навіть ритму його держиться». Ладні на перше місце поставити Гребінку серед байкарів українських і Вол. Дорошенко, і О. К. Дорошкевич.

Обдарованість і своєрідність Гребінки відкривається не тільки в свобідному відношенні до плану, синтакси та віршового побудування ориґіналу, але і в умінні надати байковим сюжетам своєрідного українського характеру, як те гостро на прикладі «Грішника» підкреслив Грінченко. Він детально розглядає в своїй статті, якими способами досягає цього байкар: це не тільки майстерна розробка мови, що прегарно віддає манеру мислення й вислову оповідачевого (сюди стосуються: користування народними приказками, напр., «з панами добре знаться, та недобре цілуваться» — в байці «Вовк та Огонь»), — це є уміння дати характери в добрій згоді з фольклором: такий цар у «Грішнику», деспот і хазяїн, по-церковному грамотний і по-доброхазяйському діловитий; така лисичка у «Ведмежому суді», такі хлопчаки у байці «Хлопці», що низько присідають, щоб вище скакнути. Уміє Гребінка дати і масові сцени: як справжній майстер жанру, дає він картину ярмарку в «Могилиних родинах». Коли полетіла степом чутка про могилу, —

Крий Боже, нáроду якого там зібралось!         Як об Іллі в Ромні!         Буцім там місто починалось:    Де не взялись міняйли й шинкарі         І підняли між себе галас. Чумак із сіллю став, із дьогтем дьогтярі, І красти бублики шатнулись школярі. Сластьони шкварились, сидухи цокотіли, Про Лазаря старці під кобзу голосили; «Холодний квас!» — москаль між нáродом гукав.

Добре користається Гребінка і даними матеріальної етнографії. Така у нього докладна характеристика матеріальних достатків «Мірошника» в байці того ж імені, що трохи нагадує подібні реєстри у Котляревського та його наслідувачів:

Коли не забредеш к Мірошнику, бувало,        У нього є і хліб, і сіль, і сало, Чи то в скоромний день — із маслом буханці, Книші, вареники і всякі лагоминки; У п’ятницю — просіл, з олією млинці; Обідать він було не сяде без горілки.

Питання про ідеологію Гребінки розв’язується далеко не так одностайно. Грінченко-Вільхівський бачив у байках Гребінчиних талановиту громадську сатиру, до того ж сатиру громадську й специфічно українську. Ті громадські вади, які сатирик бичує, найпомітнішими виразками зяють саме на українському суспільстві: перевертенство національне і соціальне («пхання у пани»), відсутність солідарності та самоповаги і т. ін. Бувши ще надто молодий у ті роки, як свої байки складав, Гребінка не все схопив, — але і при недостатньому запасі безпосередніх вражень багато дечого вгадав і, головне, глянув на те «характерним українським оком» (очевидно так, що Грінченко й народницька інтеліґенція тих часів відчувають свою з ним солідарність).

Трохи інакше розцінює Гребінку В. В. Лесевич[534]. В своїй статті («Русская мысль», 1904, І—II) він зіставляє Гребінку байок і Гребінку історичних та побутових повістей російською мовою. Лесевич пише спочатку про останнього, трактуючи його, як людину безідейну, письменника-ремісника, постачальника «журнального баласту». Він посилається на мемуари П. В. Анненкова («Гоголь в Риме»), наводить жартівливо поважні нарікання Гоголя на безцеремонного свого наслідувача; виписує сторінки із спогадів І. І. Панаєва