Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

Хоч Клавдія і твердила, що Філ обіцяв зробити з неї кінозірку й заплатити їй десять тисяч доларів, коли фільми будуть продані, він заперечував це. Що ж до фільмів, «Своє тіло, чужа могила» і «Бейсбол, яблучний пиріг і тридцять дев’ять голих панянок», як вона мені їх називала, Філ заперечував, що колись такі знімав. Єдине, що він зняв — «Нереальні фантазії», — було лише любительським домашнім відео, пояснив чоловік, експериментом, якого він ніколи не продавав і не випускав у прокат.

Щоб довести, що Клавдія помиляється, він прокрутив відеозаписи для мене у своїй квартирі.

Вони були аж до кумедного жахливі.

У першому уривку Клавдія грає роль жінки, яку знімає в шикарному гей-барі вродлива бісексуалка (у виконанні пародистки в чоловічому одязі в ролі бісексуальної трансвеститки).

У другому Клавдію зваблюють Вікі та ще одна лесбіянка. В обох серіях Клавдія від початку й до кінця перебуває під дією наркотиків і не при тямі.

Аматорська порнографія була веселою, і все ж я почувався винним за свій сміх. Мені було сумно бачити Клавдію такою. Філ пояснив, що коли він закінчив знімати «Нереальні фантазії», Клавдія наче змінилася. Почала вживати амфетамін, тож він вирішив, що її дратівлива поведінка та любовний роман із однією з його жінок є неприпустимими. Коли в липні Вікі Генкок поїхала з Колумбуса, він усвідомив, що в Клавдії починається справжня параноя. Філ сказав, що з нього годі й він хоче, щоб вона пішла.

Вона заговорила про самогубство.

Істерична та вимучена галюцинаціями, Клавдія зателефонувала по допомогу матері. Двоє друзів Марти приїхали до квартири Філа, спакували речі Клавдії й перевезли її — у стані психічного виснаження — до Апгем-Голлу.

3

«Конфіденційне резюме» доктора Стінсона, датоване 6 жовтня 1976 року, описує другу госпіталізацію Клавдії до Апгем-Голлу:

«Міс Яско висока та струнка, доволі зваблива, носить густий макіяж і прикраси. Її мова й жести дуже виразні, вона добре тримає зоровий контакт. Охоче взаємодіє з опитувачем, але періодично виявляє стривоженість. Настрій дещо піднесений і схвильований, грається з предметами у кімнаті під час розмови… Мисленнєвий процес і мова в межах норми. Асоціації близькі. Маячних думок не виявляє і не повідомляє про випадки галюцинацій…

Свій стан міс Яско пояснює тривалою історією гомосексуальних стосунків, що беруть початок у віці десяти років. Торік пацієнтка жила з жінкою, з якою грала “чоловічу роль”. Їхні стосунки були розірвані в липні, і відтоді міс Яско ставала все більш тривожною, нестабільною в роботі та схильною до самогубства.

Вона почувається змушеною позбутися своїх гомосексуальних нахилів і жити весь час як жінка…

“Я більше не хочу бути бісексуалкою, — сказала вона. — Хочу бути жінкою двадцять чотири години на добу”.

За час перебування в лікарні стан міс Яско до певної міри покращився. Вона брала участь в індивідуальній, груповій, трудовій та рекреаційній терапіях, а також працювала в групі розвитку соціальних навичок. Спілкування з персоналом та іншими пацієнтами відбувалося дуже добре, проте вона майже не виявила підтверджень того, що зможе налагодити серйозні стосунки з людьми за межами лікарні».

Доктор Стінсон виписав її 23 жовтня 1976 року, змінивши попередній діагноз «Істеричний невроз дисоціативного типу» на «Шизофренія латентного типу».

За порадою іншого психіатра Клавдія вступила до групи реабілітації наркозалежних під назвою «Програма підтримки молоді» в Патаскалі, штат Огайо. Суворий релігійний статут, на спільну думку її матері й керівників «Програми», мав дати Клавдії змогу відновити сили та розв’язати проблему зловживання наркотиками. Чотири місяці вона жила ізольовано від друзів, свого минулого й препаратів. У листі до матері від 1 березня 1977 року писала:

«…От побачиш, диявол випробує все, що в його силах, щоб відрадити нас. Розповідатиме брехню за брехнею. Сатана використає сина або свекруху як зброю. Що завгодно, аби розбити серце чи завдати жалю. Але я кажу тобі, Сатана — батько всіх брехунів, ненависті, гніву, заздрощів. Зараз я звинувачую його…»

Філ Ґері зізнався мені, що непокоївся станом Клавдії й за кілька тижнів після її переїзду намагався дізнатись, де вона. Роздобув номер групи в Патаскалі й зателефонував.

— Жінка на тому кінці дроту відповіла мені, що Клавдії не дозволено приймати дзвінки від чоловіків, — розповів Філ. — Тож я спитав, чи можу передати їй повідомлення. Коли назвав своє ім’я, запала тиша, а тоді вона сказала: «О, то ви, мабуть, той чоловік, про якого Клавдія каже, що він намагається її вбити». Те саме вона казала мені про Шталя.

А я подумав: те саме вона казала згодом репортерам про Боббі Новатні. Як я розумів, вона цілком могла розповідати всім, що і я намагався її вбити.

У видіннях Клавдії майже кожен, кого вона приваблювала — чоловік чи жінка, — зрештою використовував її та зловживав нею, і після кожної сутички вона заглиблювалася в тіні містицизму й психічного розладу. Для Клавдії, здавалося, кожні сексуальні стосунки з чоловіком несли загрозу смерті.

Що ж, я не мав наміру хоч колись давати їй бодай найменшу підставу казати всім, що вона боїться, щоб я не спробував її вбити.

Поїздки до Колумбуса для розмов почали даватися взнаки. За понад два роки я здійснив дев’яносто п’ять поїздок, часто залишаючись на ніч-другу в мотелі, коли планував кілька зустрічей із різними людьми. На межі вигоряння я вкотре застерігав себе, що буду дурнем, якщо продовжуватиму це, але відповідь завжди була та сама: я мав дізнатися, що відбулося насправді. Мав розгадати цю кляту таємницю.

Розділ шістнадцятий

1

В історії хвороби Клавдії вказано, що вона понад п’ять місяців провела в групі реабілітації наркозалежних «Програма підтримки молоді», а коли на початку березня 1977 року вийшла звідти, то ще тиждень перебувала в Армії спасіння. Вона пам’ятала, як оселилася разом із подружжям, що надавало тимчасовий притулок після «Програми підтримки», але, не в змозі витримати жорстких правил та обмежень, що нагадували їй Християнське братство врятованих душ на Гаваях, мусила піти.

Після двох тижнів у тимчасовому притулку Клавдія отримала запрошення від Джулії Келлі, молодої жінки, також колишньої пацієнтки «Програми підтримки», пожити з нею та її чоловіком у їхньому трейлері в Ланкастері, штат Огайо. Клавдія погодилася.

Якось уранці, останнього березневого тижня, вона прокинулася вдосвіта й спакувала свою синю валізу, взявши лише одяг і залишивши все інше: папери, листи, дрібнички — як завжди. Щоразу, переїжджаючи, вона починала все з чистого аркуша й не хотіла, аби щось нагадувало їй про місце, яке вона покидала. Кожен переїзд був наче новим народженням.

Коли таксі привезло її на вокзал Ґрейгаунд у центрі, було ще темно, та все ж вона спізнилася на шестигодинний автобус до Ланкастера й мусила чекати п’ять із половиною годин на наступний.

Клавдія вирішила купити кави в автоматі та, проминаючи ігровий зал у вестибюлі, побачила високого гарного чоловіка з темним волоссям й охайною борідкою, який грав у пінбол. Він був у джинсах без ременя і, хоч було холодно як на кінець березня, не носив під розстібнутою джинсовою курткою сорочки, а тримав її скрученою у вузол під пахвою.

Коли глянув на неї, Клавдія побачила, що він спітнів.

— Маєте розміняти долар? — спитав чоловік.

Вона знайшла дрібні монети в гаманці й, простягаючи їх, помітила