Читати книгу - "Морозенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Василь, походивши манівцями, одлучив своїх овечат, зайняв руденьке телятко і погнав до водопою.
Він довго не вертався; уже і Грицько заснув, і Івась прокинувся, а його все не було. Сонце повернуло з полудня; його косе проміння зробилось ще пекучіще, ще гарячіше; вітер зовсім затих: сухе, жовте, аж червоне, повітря віддавало горілим, і в полі здавалось мов серед печі. Івась, прокинувшись, довго сидів, чухався, утирався від поту, поки трохи прочумавсь. Що йому зразу почулось — це якесь чудне деренчання, мов хто на дудці грав. Що воно? де воно? Він озирнувся, розглядав. Грицько он лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж їх так мало? І руденького теляти немає... Де се воно подівалося? Івась кинувсь до Грицька.
— Грицьку, Грицьку! Чого не всі вівці? Де руденьке телятко?
— Василь погнав до водопою,— промовив Грицько, лупнувши очима і позіхаючи.
Івась постояв над ним.
— Грицьку! годі вже спати, пізно. Ось устань; щось десь грає, та ловко так.
Грицько підвівся. Хрипле деренчання хвилею промчалось над ними.
— Чув? Що воно? — питав Івась.— А ходім подивимося.
Грицько встав, потягаючись.
— Воно щось біля озера грає,— сказав, дослухаючись, Івась.
— Поженім напувати, то й подивимося.
— Завертай,— сказав Грицько.
Івась побіг збирати овечат до гурту. Незабаром брати погнали їх до озера.
Сонце якраз світило їм у вічі: променясті стяги стрибали перед ними по траві, бігали, грали, аж дивитися було боляче. А як спустилися вони у балку, проміння перестало стрибати, дробитись, а рівненько і гладенько тяглося вподовж озера: чисте плесо, мов розтоплене золото, палало-горіло; стоптана стежка, вонючі багна, оситняг, явір — все те покрилося мов золотим серпанком. По той бік очерет стояв чорною стіною, стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листям. З правого боку озера, обложившись зеленим очеретом, сидів Василь і щосили дудів у зелену дудку; дудка ревла-хрипіла.
— Бач, то Василь грає! — скрикнув Івась і перший побіг до його.
— Це ти сам зробив? — спитав Василя.
— Сам.
— Та ну?
— А хто б же?
Івась помовчав.
— Ану я, чи заграю?
Василь дав дудку Івасеві. Івась страх зрадів, коли дудка і в його заграла.
— Грицьку! Ось іди сюди! Бач — грає! — радіючи, гукав він до брата.
Грицько помалу наближавсь; його здержувала недавня лайка з Василем. «Певно, він і досі дметься»,— думав Грицько і не помиливсь. Василь неласкаве подививсь на його, хоч нічого не сказав.
— Ось на, заграй! — тиче Івась Грицькові дудку.
Грицько узяв і почав роздивлятись.
— Це ти, Василю, зробив? — спитався він, щоб зав'язати розмову.
— Авжеж, тебе не питав,— неласкаво одказав Василь.
Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потім тихенько подув,— товсто і хрипло загула дудка. Івась зареготавсь.
— А ловко! — сказав Грицько.— Ще якби отут дірочки попрорізувати, тоді б можна, як на сопілці, і пальцями перебирати.
— Ану, давай,— радісно обізвавсь Василь, забуваючи про свій гнів, і почав збоку прорізувати дірочки. Після сього голос дудки не так деренчав і грати стало зручніше.
— Дай і мені, Василю, ножика, я й собі зроблю,— прохав Івась.
— Возьми.
Довго мусувавсь Івась і все нічого не вдіє, то, дивись, денце зовсім одріже, то дірку під колінцем велику зробить,— не грає дудка!
— Давай я,— сказав Грицько і почав робити. Івась дививсь. Дудка вийшла тонша голосом від Василевої.
— Тепер же і я знаю! — закричав, граючи очима, Івась і знов принявся за роботу.
За сим разом дудка заграла — і таким тонким та різучим голосом, що аж усі здивувались.
— А давай усі разом заграємо! — казав Грицько.
— Давай! давай! — одказали трохи не разом і Василь, і Івась і постановилися в коло.
— Раз! два! три! Починай! — скрикнув Грицько.
Разом три дудки ускочили в хлоп'ячі роти, роздулися широко щоки, мов хто туди кулаки попідкладав, вип'ялися очі, і три голоси, пискучий, тонкий і товщий, зично пронеслися у вогкому повітрі над озером. То була не мистецька гра майстрів-музик, а певне, і їй не зраділи б так хлопці, як своєму незумілому гранню. Вони нічого не грали та й не вміли що-небудь грати, а так дудили, деренчали, той — своє, а той — своє. Отже, як їм мило було так дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очі радістю грали, пальці бігали по дірочках, а щоки одно роздимались, аж червоніли. Івась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всі боки, на що Василь, завжди непривітний, і той поводжував плечима. Про спірку, про змагання де і споминка ділася, все забулося, все те було з кимсь іншим, а не між ними; вони тепер рідні, брати, більше ніж рідні й брати,— вони майстри одного любого їм діла!
Непримітне час минав, непримітне сонце пливло до спокою; воно вже так низенько осіло; понад самою землею стоїть його іскристе коло, розстилаючи аж червоний світ по траві.
Ось уже довга тінь від очерету простяглася вподовж озера, добирається до бугорка, де грають хлопці.
— Годі! Нехай йому! — скрикнув перший Василь.— Он уже сонце сідає, а я ще й не полуднував.— І, недовго думаючи, опустився коло торби і почав жувати хліб. Тараню він з'їв за обідом, зостався один хліб, та й той зсох на сухар.
Грицько та Івась теж почали полуднувати. У їх зосталася ще одна таранька, мати дала по одній кожному. Вони, ще збираючись на пастівник, порахувалися одну з'їсти у обід, другу за полуднем. Тепер ото, глянувши, як давиться Василь черствим хлібом, раз по раз поблимуючи сірими очима на те, як чистить Івась тараню,— розділили її не надвоє, а натроє. Василеві дали від голови, Грицько узяв серединку, а Івасеві достався хвостик.
Сонце западало, у повітрі робилося свіжіше; роса виступала на траві, де пройшла вечірня тінь: овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву, за день вони так вижарилися на тому сонці,— де вже його по такій спеці пастись,— що надвечір прийшлося нагонити утеряне за день, і вони ген порозтікались понад усім озером. Хлопці, сидячи на бугорці, полуднували; вони сиділи лицем до Ратієвщини. Густа тінь чорніла між гілками здоровенного садка, прикритого зверху сонячним сяєвом; з тії темної гущавини доносилося нестямне щебетання
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морозенко», після закриття браузера.