Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

У поле виїхала заднім ходом: в коробці швидкостей мого СТЗ багато шестерень були "беззубими". Розрахунок був простий: за двадцять кілометрів якийсь трактор вийде з ладу, і тоді з нього переставлять коробку передач на мій. Так і сталося. Така ж, як я, трактористка Сарочка Гозенбук, не помітивши, що з радіатора витекла вода, запорола мотор. Ех, ти! Мать твою...

Я до війни на велосипеді не навчилася їздити, а тут — трактор. Подовгу розігрівали мотори з порушенням всіх правил — відкритим вогнем. Дізналася я і що означає перетяжка. І як заводити трактор після такої процедури — по колу не покрутити, впівоберта не завести... Мастильні матеріали і пальне — за нормами воєнного часу. За кожну краплю заплатиш головою, так само як і за розплавлений підшипник. Ех, ти! Мать твою... За кожну краплю...

Того дня... Перед виходом на поле відкрутила краник картера — перевірити масло. Пішла якась сироватка. Кричу бригадиру, що автол новий треба залити, він підійшов, краплю в руках розтер, понюхав навіщось і каже: "Не бійся! Ще день попрацювати можна". Сперечаюся: "Не можна, ви ж казали..." Він заводиться з півоберта: "Наговорив на свою голову — спасу від вас немає. Ляльки міські! Грамотні дуже. Ех, ти! Мать твою..." Їдь, так твою сякий... Поїхала. Жарко, трактор димить, дихати нічим, але все це дурниця: як підшипники? Здається мені, що постукують. Зупинюся — начебто ні. Дам навантаження — стукають! І раптом — під саме сидіння — тук, тук, тук!

Глушу мотор, підбігаю до оглядових люків — два шатунних підшипники розплавила вщерть! Опустилася на землю, обняла колесо і вдруге за війну заплакала. Сама винна: бачила ж, яке масло! Матюків злякалася. Його б обматюкала у відповідь, так ні, гнила інтелігенція.

Обернулася на якісь звуки. Ну і ну! Голова колгоспу, директор МТС, начальник політвідділу і, звісно, наш бригадир. Через нього все!

А він стоїть і рушити не може. Усе зрозумів. Мовчить. Ех, ти! Мать твою...

Директор МТС теж усе зрозумів:

— Скільки?

— Два, — відповідаю.

За законами воєнного часу — це треба йти під суд. Стаття: халатність і шкідництво.

Начальник політвідділу повертається до бригадира:

— Що ж ти своїх дівчат не бережеш? Як я можу це дитя віддати під суд!

Якось воно й обійшлося. Розмовами. Але бригадир вже при мені не матюкався. А я навчилася... Ех, ти! Мать твою... Таке закручувала...

А потім прийшло щастя: знайшлася наша мама. Вона приїхала, і у нас знову була сім’я. Мама раптом сказала:

— Я думаю: тобі треба йти до школи.

Я не відразу зрозуміла:

— Куди?

— Хто замість тебе закінчуватиме десятий клас?

Переживши все це, дивно було опинитися знову за шкільною партою, розв’язувати задачки, писати твори, зубрити німецькі дієслова, замість того щоб бити фашистів! І це, коли ворог вийшов до Волги!

Я мала чекати не дуже довго: за чотири місяці — сімнадцять років. Як не вісімнадцять, то хоч сімнадцять. І вже тоді ніхто не заверне мене додому! Ніхто! У райкомі все минуло гладко, а у військкоматі довелося повоювати. Через вік, через зір. Але перше допомогло другому... Коли йшлося про вік, я обізвала воєнкома бюрократом... І оголосила голодування... Сіла з ним поруч і дві доби не зрушила з місця, відсуваючи пропонований ним шматок хліба і кухоль окропу. Пригрозила, що помру з голоду, але спочатку напишу записку, хто винен у моїй смерті. Навряд чи він злякався і повірив, але все-таки направив мене на медкомісію. Усе це відбувалося в тій самій кімнаті. Поряд. І коли лікарка, перевіривши зір, розвела руками, воєнком розсміявся і сказав, що я даремно голодувала. Пожалів мене. Але я відповіла, що це я через голодування нічого не бачу. Відійшла до вікна, ближче до злощасної таблиці, і розревілася. І ревіла доки... Довго ревіла... Доки не вивчила нижні рядки. Опісля втерла сльози і сказала, що готова ще раз пройти комісію. І пройшла.

Десятого листопада сорок другого року ми (десь двадцять п’ять дівчат) запаслися продуктами на десять діб, як було наказано, видерлися до кузова пошарпаної вантажівки і заспівали "Дан приказ", замінивши слова "на гражданскую войну" словами "защищать свою страну". З Камишина, де ми прийняли присягу, лівим берегом Волги йшли пішим маршем до самого Капустиного Яру. Там розміщувався запасний полк. І там, серед тисяч чоловіків, навіть якось загубилися. Приїжджали "покупці" з різних частин, набирали поповнення. Нас вони намагалися не помічати. Весь час повз нас...

У дорозі я подружилася з Анею Ракшенко і Асею Басіною. Обидві вони ніяких спеціальностей не мали, я ж свою вважала невійськовою. І тому, якщо окликали, ми троє дружно робили три кроки вперед, вважаючи, що на місці будь-яку спеціальність хутко освоїмо. Але нас обминали.

Та коли ми ступили крок у відповідь на команду: "Шофери, трактористи, механіки — три кроки вперед!", "покупцеві", а це був молодий старший лейтенант, не вдалося пройти мимо. Я ступила не три кроки, а п’ять, і він зупинився:

— Чому ви відбираєте тільки чоловіків? Я теж трактористка!

Він здивувався:

— Бути не може! Ану — порядок роботи трактора.

— Один, три, чотири, два.

— А підшипники плавила?

Я чесно зізналася, що два шатуни геть-чисто розплавила.

— Гаразд. Беру. За чесність. — І, кивнувши, пішов далі.

Стали зі мною і мої подружки. Поруч. Старший лейтенант удав, що так і треба. Ех, ти! Мать твою...

Командир частини, знайомлячись із поповненням, спитав у старшого лейтенанта:

— Ти навіщо привіз цих дівчаток?

Той зніяковів і відповів, що йому стало нас шкода: потраплять кудись, переб’ють, як куріпок.

Командир зітхнув:

— Гаразд. Цю — на кухню, ту — на склад, хто у грамоті тямить — до штабу писарем. — Помовчав і додав: — Шкода, вродливі.

"Найграмотнішою" була я, але працювати писарем! І при чому тут наша врода? Мене взяло за живе, і я забула про військову дисципліну:

— Ми — добровольці! Йшли боронити Батьківщину. Підемо тільки до бойових підрозділів...

Чомусь полковник відразу здався:

— До бойових — так до бойових. Двох — до летючки, на верстати, а цю, язикату, — на збірку моторів.

Так почалася наша служба в сорок четвертій автобронетанковій польовій майстерні. Ми були, як завод на колесах. На машинах, їх звали летючки, — стояли верстати: фрезерні, розточувальні, шліфувальні, токарні; електростанція, заливка, вулканізація. На верстатах працювали по двоє. Кожен по дванадцять годин, без єдиної хвилини перепочинку.