Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

Коли ж він бачить мене в жилеті, з бинтами на голові, шок на його обличчі перетворюється на гнів.

— Що ви накоїли, Джонатане?! — вимагає він, розлючуючись.

— Вибачте, я не знав, куди ще я можу піти, — кажу я, панікуючи. — Після того, як ви пішли, я шукав у кімнаті Стенвіна що-небудь, що допомогло б матері, і знайшов бухгалтерську книгу.

— Бухгалтерську книгу? — придушеним голосом питає він. — Ви щось поцупили в нього? Ви мусите повернути. Негайно, Джонатане! — кричить він, відчувши моє вагання.

— Не можу, на мене напали. Хтось розбив об мою голову вазу й украв ту книгу. У мене текла кров, охоронець мав незабаром прокинутися, тому я прийшов сюди.

Коли я закінчую свою розповідь, настає жахлива тиша. Доктор Діккі ставить зображення своїх онуків на місце, повільно повертає все в саквояж і засовує його під ліжко.

Він рухається так, ніби на ногах у нього кайдани, які він змушений волочити.

— Я сам у цьому винний, — бурмоче він. — Я знав, що вам не можна вірити, але моя приязнь до вашої матері…

Він хитає головою та проштовхується повз мене, щоб прибрати з ванни мою сорочку. Смиренність у його діях лякає мене.

— Я не хотів… — починаю я.

— Ви скористалися мною, щоб украсти щось у Теда Стенвіна, — тихо каже він, хапаючись за краї столика. — У чоловіка, якому достатньо клацнути пальцями, щоб мене знищити.

— Вибачте, — кажу я.

Йому вривається терпець, він раптово повертається до мене:

— Ви знецінили це слово, Джонатане! Ви казали його після того, як ми владнали справу в Ендерлі Хаус, а потім знову — в Литл Гемптон. Пам'ятаєте? А тепер хочете, щоб я проковтнув ще й це вибачення?!

Він притиснув мою сорочку до моїх грудей, його щоки палають, в очах сльози.

— Скількох жінок ви примушували? Ви хоч пам'ятаєте? Скільки разів ви плакали на грудях матері, благаючи її все виправити, обіцяючи ніколи більше так не робити, чудово знаючи, що робитимете? І тепер те саме, ви робите те саме зі мною, з клятим дурним доктором Діккі. Що ж, я більше цього не можу витримати. Ви були бичем цього світу відколи я вас у нього привів.

Я благально наближаюся до нього, але він виймає з кишені сріблястий пістолет, і той висне в нього на боці. Він навіть не дивиться на мене.

— Геть звідси, Джонатане, або я сам вас застрелю.

Не зводячи погляду з пістолета, я задкую з кімнати та зачиняю за собою двері, виходячи в коридор.

Моє серце тремтить.

Пістолет доктора Діккі — той самий, яким Івлін застрелиться ввечері. У нього знаряддя вбивства!

29

Як довго я дивлюся на Джонатана Дербі в дзеркалі своєї спальні — не можу сказати. Я шукаю там того, хто ховається всередині, якийсь натяк на своє справжнє обличчя.

Я хочу, щоб Дербі побачив там свого ката.

Віскі зігріває моє горло, поцуплена у вітальні пляшка вже наполовину порожня. Мені треба зупинити дріж у руках, щоб зав'язати краватку-метелик. Зізнання доктора Діккі підтвердило те, що я вже знав. Дербі — чудовисько, його злочини відмиті грошима його матері. На цього чоловіка не чекає ні правосуддя, ні суд, ні покарання. Якщо він і заплатить за скоєне, мені доведеться привести його до шибениці самому, і саме це я маю намір зробити.

Але спершу ми маємо врятувати життя Івлін Гардкасл.

Мій погляд прикутий до сріблястого пістолета доктора Діккі, що лежить на кріслі нешкідливий, наче збита на лету муха. Украсти його мені було не важко, просто надіслав слугу з повідомленням про вигадану пригоду, щоб виманити лікаря з його кімнати, а тоді прослизнув туди й забрав пістолет з нічного столика. Я надто довго дозволяв цьому дню диктувати мені свої умови, більше цього не буде. Якщо хтось бажає вбити Івлін з цього пістолета, їм доведеться спочатку мати справи зі мною. Чорти б забрали кляту загадку Чумного Лікаря! Я йому не вірю і не стоятиму бездіяльно, коли навколо мене відбувається щось жахливе. Настав час Джонатанові Дербі зробити щось хороше.

Поклавши пістолет у кишеню піджака, я роблю останній ковток віскі й виходжу в коридор, йду слід за всіма гостями сходами вниз вечеряти. На відміну від манер, смак у них бездоганний. Вечірні сукні демонструють оголені спини та бліду шкіру, прикрашену блискучими ювелірними прикрасами. Попередня апатія минула, панує екстравагантний шарм. З настанням вечора всі вони оживають.

Як завжди, я шукаю серед довколишніх облич який-небудь натяк на Лакея. Він уже давно мав з'явитися, і чим довше триває цей день, тим сильніша моє впевненість, що наближається щось жахливе. Принаймні, це буде чесна бійка. Дербі має дуже мало хороших рис, але його злість робить його корисним. Я був ледь здатним утримати його, тому не можу навіть уявити, як почуватиметься той, на кого він кинеться, якщо розлютиться.

Майкл Гардкасл стоїть у вестибюлі з наче намальованою усмішкою та вітає тих, хто спускається сходами, неначе він щиро радий бачити їх усіх, до останнього покидька. Я мав намір розпитати його про загадкову Фелісіті Медокс і про записку біля колодязя, але з цим доведеться зачекати. Між нами непроникна стіна з мережив і краваток.

Фортепіанна музика тягне мене крізь натовп до довгої галереї, де гості пригощаються напоями, поки слуги готують по інший бік дверей їдальню. Взявши з однієї з таць віскі, я шукаю Міллісент. Я сподівався дати Дербі можливість попрощатися з нею, але її ніде не видно. Взагалі-то, єдиним, кого я там упізнаю, є Себастьян Белл, який проходить крізь вестибюль, ідучи до своєї кімнати.

Зупинивши одну з покоївок, я питаю про Гелену Гардкасл, сподіваючись, що господиня будинку може бути десь поруч, але та досі не з'явилася. Це означає, що її не було весь день. Відсутність офіційно перетворилася на зникнення. Те, що леді Гардкасл неможливо знайти в день смерті її доньки, не може бути збігом, але я не можу бути певним, свідок вона чи підозрювана. Так або інакше я це з'ясую.

У моєму келиху пусто, у голові стає туманно. З усіх боків мене оточують сміх і розмови, друзі та коханці. Ці веселощі будять у Дербі злість. Я відчуваю його огиду, його відразу. Він