Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сірі бджоли 📚 - Українською

Читати книгу - "Сірі бджоли"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сірі бджоли" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 86
Перейти на сторінку:
куди ідеш, мудак донецький! — почув позаду. Але навіть не озирнувся.

Залишивши машину, де сказали, повернувся до віконечка. І тут знову за спиною кроки.

— Сергію Сергійовичу, ідіть за нами!

Озирнувся — двоє у цивільному одязі, також молоді, серйозні.

Зупинилися біля одноповерхового збірного будиночка, який, мабуть, просто привезли і краном на землю опустили.

— Дайте-но ваші мобільні, — попросив один.

Сергійович слухняно передав йому телефон.

— У вас тільки цей?

— Так.

Пішов кудись один з двох разом з телефоном у руці. А другий запросив Сергійовича всередину. У кімнатці-офісі чоловік у цивільному усівся за стіл і вказав поглядом на стілець з іншого боку. У руках хазяїна офісу опинився пом’ятий паспорт пасічника.

— А куди ви їдете? — спитав він, гортаючи паспорт і не дивлячись на співрозмовника.

— У Крим, — відповів Сергійович.

— Це я здогадався, а конкретніше?

— Ну в мене адреса є, знайомий тут біля Бахчисарая живе. Також пасічник. Я ж не для себе, а для бджіл їду. Щоб у тиші політали, щоб мед...

— Ну а як звати вашого знайомого, адреса його? Ви ж розумієте, що ви в’їжджаєте до іншої держави, до Росії?

— Є в мене адреса, ось вона, — розгорнув Сергійович вирваний із записника складений учетверо листок, простягнув.

— Так, так, — закивав хазяїн офісу. — Добре. А що у вас з машиною?

— Розбили скло. Я в Запорізькій області зупинявся, біля Веселого, думав, що там на літо залишуся.

— І вас погано прийняли?

Сергійович кивнув.

— Через Донбас?

Пасічник знову кивнув.

— Так, — зітхнув чоловік. — Страшні речі у вас робляться! Слава богу, ми хоч з Кримом встигли... Журналістам про цей інцидент розкажете?

— Журналістам? — перепитав Сергійович.

— Ну так, не можна про такі речі мовчати!

— Розкажу, — не дуже впевнено промовив він.

— Це ж чим машину били? Битами?

— Сокирою, — уточнив пасічник. — І вулики з бджолами також!

— Посидьте хвилинку, я відійду!

Чоловік вийшов. І тут же до офісу жінка у військовій формі зайшла. Поставила перед Сергійовичем чашку з чаєм і цукорницю.

Сипнув він у чай дві ложки цукру, розмішав. Страх і заціпеніння пропали, і відчув він, як чай виганяє з його тіла і думок незвичний і неприємний холод, холод психічної природи і ніяк з температурою повітря під літнім сонцем не пов’язаний. Пив Сергійович чайок повільно, насолоджувався, заспокоювався. А тому і чоловіка у цивільному, який за свій стіл повернувся, зустрів він миролюбним, привітним поглядом.

Хазяїн офісу розклав перед гостем на столі карту Донбасу.

— Ви пийте, пийте! І подивіться, де тут ваше село? Хлопці-журналісти хвилин за двадцять під’їдуть!

Сергійович знайшов Малу Староградівку, показав. Чоловік обвів точку проживання співрозмовника червоним олівцем. І продовжив розмову, розпитуючи про життя у сірій зоні, і про Пашку, якого Сергійович сам першим згадав.

Уже у процесі бесіди напружився кілька разів Сергійович, напружився і вирішив цьому явно не цивільному чоловіку у цивільному про Петра, українського солдата, не розказувати. І про вбитого, який всю зиму у полі пролежав, також нічого не сказав. Однак розказав про підірваного снайпера з Сибіру і про хлопців з Каруселіна, що до Пашки ходили, поки у них командир не помінявся. І про незнайомих йому хлопців, які машину віджату зимою Пашці продати намагалися. І про те, що у сусідньому селі, що також у сірій зоні, все по-іншому, і люди живуть, і навіть діти по вулицях бігають.

А хазяїн офісу кивав, слухав уважно й іноді щось до блокноту записував. Сергійович відігрівся, розслабився. За чаєм солодким навіть забув пару разів, де знаходиться і чому. Просто, як у купе поїзда бесіда проходила, де два незнайомих подорожніх один одному всіляку бувальщину і небилиці розказують.

Закінчилася їх бесіда, коли до офісу знову жінка-офіцер зазирнула. Зазирнула і кивнула. Хазяїн жваво піднявся.

— Журналісти приїхали! — повідомив.

Вийшли вони під теплі сонячні промені, обійшли піддашок, під яким прикордонники оформляли на в’їзд машини і людей, обійшли білі контейнери-офіси з віконечками для паспортного контролю.

Біля зеленої «четвірки» Сергійовича товпилося зо п’ять людей. Двоє чоловіків з камерами знімали машину і причеп з вуликами із різних ракурсів. Дівчина з мікрофоном у руці пожвавилася, побачивши Сергійовича. Вона, вочевидь, уже знала, хто є хто.

— Ви готові розказати? — спитала вона пасічника, як тільки він підійшов.

— Так, — не зовсім впевнено відповів він.

— Так, відійдіть! — наказала вона колегам, а потім уже Сергійовичу: — А ви станьте ось тут, перед вашою машиною! Ось тут. Готові?

Останнє питання стосувалося двох операторів з камерами.

— Отже, Сергій Сергійович, ви приїхали до нас з Донбасу! Розкажіть, чому?

Питання заскочило пасічника зненацька. Він напівобернувся до причепа, туди ж рукою вказав.

— Ну бджоли, розумієте... У нас стріляють, я у сірій зоні живу... з одного боку українці, з другого — росіяни!

— Стоп! Стоп! — увірвався до інтерв’ю голос одного з молодих парубків, що стояли поряд. — Ні. Так не годиться! Повторіть те саме, тільки без «росіян». Звідки у вас там «росіяни»?

— З одного боку українці, — повторив трохи повільніше і зовсім не впевненим голосом Сергійович. — З другого... з боку Каруселіна — сепаратисти...

— А що трапилося з вашою машиною? — перервала його дівчина з мікрофоном і тут же мікрофон опинився біля рота інтерв’юваного.

— Розбили мені машину, — скрушно і дуже щиро, з болем видихнув Сергійович. — У Запорізькій області, я там зупинився ненадовго...

— Скільки їх було? Чому вони на вас напали?

— Та один він був. Контужений. Перепив на поминках, там якраз вбитого росіянами солдата ховали.

— Стоп! — знову втрутився парубок, який, на думку Сергійовича, ніби і за віком не мав права перебивати старших чи сторонніх. — Люда, досить! Давай без синхрону! Просто картинки! І дзижчання бджіл у вуликах запишіть! І он іще слід від сокири! Крупним планом! — вказав він на пошкоджений вулик. Дівчина кивнула, відпустила руку з мікрофоном, нічого не сказала Сергійовичу і відійшла. І дивився Сергійович, як водили два оператора по його машині і вуликам об’єктивами, як зазирали через розбите лобове скло у машину — також об’єктивами, як кидали на нього дивні, сухі погляди, у яких не було ні співчуття, ні цікавості. А в цей час наблизився до причепа прикордонник із пристроєм, схожим на зменшену саперну лопатку. Став цією

1 ... 53 54 55 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сірі бджоли», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сірі бджоли"