Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

Помалу занишкло шепотiння, всi знову стали тихо — аж до кiнця служби. А ледве вона скiнчилась i народ посунув з церкви, — зараз на рундуцi обступили Зiнька з Гаїнкою люде. Здоровкалися з Зiньком, поздоровляли, дехто цiлувався з їм, розпитували, чи давно вернувся. Карпо з радощiв аж заплакав. Помалу посовуючися серед натовпу, Зiнько з Гаїнкою вийшли з цвинтарю на вулицю, а натовп iшов за їми слiдком, i вони повиннi були вiдповiдати на всякi запитання людям, що цiкавi були знати, як та що з Зiньком робилося, яким робом вiн визволився. Вiн i сам того до пуття не знав: учора вiд слiдчого прийшов папер такий до тюрми, щоб Зiнька випущено, бо вiн не винен, а хтось iнший знайшовся. Оце все, що Зiнько знав. Та людям ще дужче закортiло довiдатись: хто ж той iнший? Почали догадуватися, домислятися…

— Пустiть! пустiть!.. — ураз почув Зiнько i побачив, що йому назустрiч, штовхаючи людей, без шапки, в самiй чумарчинi, бiжить Васюта.

— Зiньку!.. братiку!.. — i кинувся його цiлувати. Люди почали шуткувати, смiючися:

— Тю! i шапку загубив, бiгши!

— Та то вiн забувсь узяти, як iз хати вискочив.

Васюта й справдi забувсь її взяти. Учора звечора нiхто не довiдався, що Зiнько прийшов, а Васюта в церквi сьогоднi не був. Уже сiдав обiдати, як побачив у вiкно Зiнька серед натовпу: в чому був, у тому й вискочив.

— Та пiди вдягнись! — гукали на його люди. — Мороз же здоровий!

Але Васюта й не думав iти. Хтось ускочив до його в хату i принiс йому шапку й свиту.

З гуком та з гомоном провели Зiнька до хати. Гаїнка росла, i аж ушка в неї смiялися.

Щасливий та веселий обiд був у Сивашевiй хатi другого дня. Усi почували мов крила в себе за плечима. Гаїнка, як квiтка, розцвiтала. Стара мати й не їла та все дивилася на сина, а дiд Дорош, усмiхаючись своїми молодими очима з-пiд бiлих кудлатих брiв, казав:

— Штука! Усi позбирались обiдати, а нiхто не їсть, тiльки ззираються одне з одним. Що це за мода така? I пилипiвка минула, здається, а вони все постують.

— Ат, дiдусю! — казала Гаїнка i бралася за ложку, та зараз же забувала за неї, щебечучи до Зiнька. Учора вона вмирала, кам'янiла, а сьогоднi аж променiло вiд неї життя, аж пашiло схудле личко, рум'янiючи, зiрками висвiчувалися темнi очi, а з маленьких уст падало слово за словом, дзвенячи радощами, смiхом…

Зараз по обiдi почали приходити люди. Перший прибiг Васюта, за їм Карпо й Дмитро з жiнками, тодi Михайло; з родичiв були: Ликера — Гаїнчина мати, дiд Корнiй Грабенко та ще троє. В хатi стало повно, як у вулику. Увiходячи, всi поздоровляли Зiнька з щасливим поворотом.

Пiсля всiх прийшов Савка.

— Де це ти був? — напався на нього Васюта. — Казав, що зараз прийду, а сам зачепився за пень та стояв увесь день, витрiшки ловлячи.

— Та таки й стояв, одказав Савка — та дивився, як Панаса забирано.

— Як то забирано? Куди? Нащо?

— Набiгли якiсь полiцейськi з города та й забрали, бо це вiн убив Грицька — з Iваном удвох… Дак той сам пiшов у город та й признався, а це й цього забрано…

Дак он воно що!.. Брат — брата!..

Всi затихли на хвилину… Тодi загомонiли вiдразу. Це все не жарти! Засварилися так, що i вбивати один одного почали. I все за тую землю. Яка то вона дорога людям стала! I як то досi нiхто не догадався, що це Панас? Воно таки на його i впадало, та здорово перебивалося тiєю брехнею про Зiнька та про Ївгу. Цьому люди поняли вiри, то за Панасову сварку з братом i забулися. Що ж воно далi буде, коли й тепер уже таке через землю починається?

Суворим, похмурим голосом озвався Карпо:

— Нечестивi на праведних вiйну воздвигають, — а що ж праведним чинити?

Якби ж то знати, що чинити! Зiнько радив наймати в панiв усiєю громадою землю, а згодом купувати її — адже й банк на теє. А надто не попускати громадської землi в чужi руки.

Дiд Корнiй Грабенко не згоджувався: не попустиш, коли з рук iрвуть! Он пересельську вирвали. Пiдмогоричив кого треба, та й амiнь! Дбати, щоб горiлки не пили? Ну, це вже Зiнько абищо вигадує! Увесь свiт п'є, а ми самi його не переробимо! Та й не можна без горiлки: упиватися не треба, а як закон велить на весiллi пити, то треба. Що? Зiнько каже, що й весiлля без горiлки можна? Ну, це вже дурниця, це вже вiн закон ламає!

Дем'ян, другий родич Зiнькiв, був не вiд того, щоб горiлку пити кинути, дак же однак не пособиться: заробiтки малi, а всякому хатньому требовi й краю нема, — хоч i не питимеш, то пiдеш до багатирiв кланятися. Хiба що ото скидаться грiшми, як Зiнько радить, та завести таке товариство, щоб один одному пособляв, — це справдi добре було б.

Одначе Корнiй Грабенко i з тим не згоджувався. Та його не слухано, а слухано, як Зiнько розказував про товариство запомоги, то вiн i пiшов собi додому, а за ним iще двоє родичiв. Порозходилися додому й жiнки, бо треба було по хазяйству. Опрiч чотирьох чоловiк товариства, зосталися тiльки Михайло, Савка та Дем'ян. Цi троє пристали до гурту i навiть зараз же подали по п'ять карбованцiв у складку. Дiд Дорош усе дослухався мовчки, а далi й собi озвався:

— Слухав я вас, слухав, та й думаю собi: люди хоч i молодi, а роблять до ладу. їй-бо, до вподоби менi! Та тiльки не знаю: чи самих молодих у вас до гурту приймають, чи, може, й старих, га?

— Та як же! Вже ж i старих! — загомонiли навкруги. — Ще й радi будемо, коли старi нам поради даватимуть.

— Поради!..всмiхнувся дiд, — Такi мудрi поробилися, що де вже нам, старим, радити!.. Ну, а одначе приймiть i мене до свого гурту!

— Та невже, дiду? I ви пристаєте? — зрадiв Зiнько. — Оце так добре!

Усi дуже звеселилися, а Васюта гукав