Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

чув, щоб хтось колись говорив про сім громовиць у мінарет нашої Кіптяги. Мабуть, говорив хтось, а хто — не знаю. Хоч і хотів би прикликати в пам’ять хоч когось. Потім було б легше. Бо якщо не пам’ятаю нікого, хто за всі ці роки про таке говорив, може, ті блискавки мені тільки примарилися. Так, мечеть наша зветься Кіптягою, так, ходжа в нас зовсім безволосий, але чому? Поки я цілісіньку ніч накликав муки на Беґзаду, вони були уявними, а коли ніч минала — видавалися справжніми. Що, коли й усе інше — ніби долоні на холодних яблуках плечей?

Я струснув головою, раз, другий і ще… Струшував так, поки не відпустило. Перш ніж збожеволію, я проберуся в покої Беґзади, виконаю обітницю і поверну Мілошу його брата. Меддет Аллаг, ще тільки одна довга ніч!

Вранці після Байраму містечко порожнє. У подвір’ях цвітуть гвоздики і зусібіч пахне трояндовою олією. Пахне постіллю, що провітрюється на обійстях, по бруківці тарабанять горіхи, викинуті якоюсь розбещеною дитиною, бо ж порожні. Перележали, чекаючи нагоди стати дарунком, і в них повисихали ядерця. Печально знати, що виростають люди, які не розуміють, що саме в акті дарування, а не в плодах, причина для щастя, вдячності й віри. Ще печальніше, що в цьому містечку на краю світу всі такі.

Я перескочив через стіну в подвір’я. Біля кринички стояла дерев’яна палиця, якою вибивають нечисть із простирадл. Я взяв її і прокрався в дім. Увійшов навшпиньках, і в першу мить мені видалося, що тут нікого немає. Аж побачив, як він сидить на скрині, нахилившись, а на долівці біля ніг його лежить книга. Вчиться. «Мілошевий брате!» — гукнув я, а він здригнувся і випростався. Якраз настільки, щоб я замахнувся. І він не встиг відвернутися.

Ми обоє чули той самий звук, і з цього в Судний день знатимемо, що були людьми: посвист палиці, як посвист вітру, що приносить сніг і холод.

Він відійшов безгучно, з тріском гарбуза, який з переповненої дараби падає на брук.

Тепер я біжу містечком, а за мною голоси й тупіт, усе численніші й гучніші. Навсібіч розлітаються будинки, з подвір’їв глипають німі очі, відтак теж перетворюючись на тупіт. Я бігтиму, поки не задихнуся чи поки не добіжу до краю містечка, до скелі Орловачі, на яку видертися може тільки мураха. І жодне інше створіння. Або добрий Бог перетворить мене на мураху, або зробить так, щоб зникли мої переслідувачі. Меддет Аллаг, меддет Аллаг…

Місир

Не дай тобі Боже Івана Завишинового сну, говорили люди ще в давнину. Або: збав Боже Івана Завишинового сну. А пізніше, коли велике й непоясненне лихо спіткало людину, казали, що це їй від Івана Завишинового сну. Зрештою, вже ніхто й не знав, хто був той Іван Завишин і що означало слово «сну». Але хто вимовляв його і хто відчував мить, коли язик вигинався між с та н, а в горлі затискалося у, той добре знав, коли на Івана Завишина слід послатися і влаштувати ту коротку гру літер, яка найкраще може описати нещастя, від яких не вмирають, але які не полишають людину аж до смерті.

Іван Завишин був останнім нащадком багатого прімоштенського роду, чий герб іще досі можна побачити на фасадах міських будівель, що колись їм належали, а тепер стоять переважно без дахів, у колишніх салонах ростуть кущі ожини, по спальнях ганяють коти і кожного лютого так горлають і завивають, що тутешній люд у безмісячні ночі щиро вірить, буцім це голосять душі померлих господарів. Завишинові діди стогнуть під страшними турецькими тортурами, кричать гребці на венеційських галерах, коли вода продирається в черево корабля, дзвенять намертво прикуті ланцюги, горять на вогнищах Завишинові бабусі, відьми високого лету, ламаються кості слуг, що підмішували оцет у вино, котяться сходами додолу новонароджені байстрюки, і чого лише, прости Господи, не приверзеться людям у безмісячні ночі, коли коти завивають.

Таких будинків було п’ять, усі однаково поруйновані, бо Завишинів із покоління в покоління все меншало, та будинків цих ніколи не продавали. Соромно продавати, бо продають лише ті, хто нічого не має. А Завишини завжди мали, тож уважали за краще, щоб дахи провалювалися, а в руїнах розвивався світ, через який ціле місто не спатиме, охоплене жахом, коли в лютому хмари затулять місяць, а коти розпочнуть свою любовну учту. Коли помер Іванів батько, а за ним дядько й тітка, почали занепадати ще два будинки. Треба було лише дочекатися дня, коли підуть на дно ще двоє дахів і все багатство Завишинів зведеться до останнього, найменшого будиночка, у якому Іван жив самотою, бо так і не одружився.

До нього приїздили люди із Задара й Шибеника, щоб купити будинки, поки є що купувати, він приймав їх, гостив і вислуховував, та щойно гості казали, скільки пропонують, Іван Завишин відказував, що грошей має досить, іще на два життя стане, і якщо покупці якось домовляться зі святим Петром, щоб він, Іван, таки отримав ті свої два життя, — віддасть їм ключі задарма. Люди тільки перезирались і йшли, не прощаючись. Коли покупці перестали приїздити, Іван з місцевого дурника виріс до небезпечного шаленця, якого варт остерігатися. Хоч ніколи і не глянув ні на кого скоса, не те що ніякого зла не вчинив, достатньо було котячого завивання в порожніх стінах, тих голосів привидів Завишинових, щоб люди остерігалися навіть потрапити в думки Івана Завишина. Повірили, що він шукає способу здобути свої два життя, яких йому бракувало, щоб до решти розтринькати предківський спадок.

У той час, коли про Івана Завишина ніхто вже й чути не хотів, коли люди окільними шляхами обходили його будинки, п’ять руїн і два, що тільки мають стати ними, а його імені не згадували навіть у найбезневинніших розмовах, — у той час на острові Сусак одна жінка народила сина й дала йому, за велінням батька, ім’я Аладин. Такого імені не було ні в кого у цих краях, та ніхто не дивувався. Моряки якого тільки дідька не притягнуть додому: шаблі з Дамаска, кальяни з Каїра, секстанти з Маніли, різноманітні хвороби з різних крав, то чому б і не таке ім’я. Піп, який дитя хрестив, сказав, що в церковні книги запише його Карлом, а батько й матір можуть кликати його як заманеться. Все одно в Судний день розпізнаватимуть нас не по земних іменах, а по глині, з якої нас зліплено. На сороковий день після