Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Філемон бреше:

— Ет, — каже він, — вона вже стара.

А тепер ще бракує, щоб він, Філемон, мав нечисте сумління, еге ж, щоб саме він не міг дивитися людям у вічі.

Філемон п’є забагато віскі.

Вона нічого не каже, він уже не такий молодий, чоловік його віку мало-помалу вже повинен дбати про себе. Про це жодного слова! Але він чує...

Філемон забагато працює.

— Атож, — згоден він, — ходімо в кіно.

— Якраз тепер показують фільм, — каже вона, — що має бути незвичайним, стилістично, як кажуть, він ні на що не схожий...

— Хто каже?

— Тобі нецікаве це кіно?

— Що означає «стилістично»?

— Фільм, — пояснює вона, — що взагалі не має ніякого story[19], розумієш, єдина подія — це, так би мовити, сама камера, там узагалі нічого не відбувається, розумієш, тільки рух камери, розумієш, зв’язки, що їх утверджує камера...

— Хто це сказав?

Якусь мить видається, неначе він хоче змусити її сказати правду, бо про фільм, який у цій країні показують уперше, вона знає не тільки те, що йому бракує story, а й те, що він становить собою стилістично...

— Я читала про це.

Читала!

— Так, — підтверджує вона, — в учорашній газеті.

Отже, далі:

Він укинув три листи, розпечатані, в стічний колодязь на вулиці, коли назустріч йому трапилася Бавкіда, але вона не помітила, хоча він тричі, окремо для кожного листа, допомагав собі носаком; вона бачила, що то листи, але не думала, що то її пошта.

Поки що все гаразд.

Відчуваючи тугу за холодним віскі в гарячій ванні, я, звичайно, не мав би казати, що написано в тих листах, бо не знаю цього, то було тільки припущення, і тепер я бачу, як Філемон із холодним віскі в руці стоїть перед шторою й задивився в простір.

Запитую, про що думає Філемон.

Ніякої відповіді.

— Невже ти ревнивий?

— Чого б це?

— Я запитую.

— Усе залежить від того, — думає він уголос, — що розуміти під ревнощами. Наприклад, думка, що жінка, яку я кохаю, п’є холодне віскі в гарячій ванні з іншим чоловіком, — це моя вада, — каже він, — якщо я тільки уявляю собі таку картину, я знаю!

— Але?

— Якщо бодай раз признатися відверто, ця уявна картина мені неприємна...

Я сміюся.

Він дивиться в простір.

Я запитую Філемона, чому він уявляє собі речі, які, запевняю я, виссані з пальця, це тільки припущення, не більше. Невже він думає, що я ясновидець, здатний прозирнути листи, не читавши їх? Уже не кажучи про те, що такі речі зовсім нас не обходять.

— Філемоне, — кажу я, — йди працювати!

Добре, що листи тепер у стічному колодязі, думаю я, бо тепер він справді прочитав би їх, і то тільки на те, щоб спростувати моє припущення.

— Філемоне, — кажу я...

Заходить Бавкіда.

Я запитую, чого, власне, хоче Філемон.

Бавкіда бурчить.

Холодне віскі в гарячій ванні, я мушу сказати ще раз, що тут ідеться лише про сліпе припущення, не більше, без жодного реального свідчення, це тільки припущення, пов’язане з арсеналом моїх власних таємниць, не більше.

Бавкіда бурчить.

Чому він не примусить її сказати правду?

Ніякої відповіді.

Через страх?

Я уявляю собі:

Філемон примушує Бавкіду сказати правду, і вона має в чомусь признатися, — Філемон не кричатиме. Я знаю його. Він удаватиме, ніби нічого не сталося, а потім знову запалить уже погаслу люльку. Отож-бо! Це єдине, що спаде йому на гадку: «Отож-бо!» Це немов укол, який ще не діє, і я, можливо, навіть засміюся, а Бавкіда постане як дурепа через те, що не розповіла ще в січні. В січні, запитав він, у січні? Але дати, на її думку, зайві, їй досить тепер полегкості, що я зберігаю спокій. Чому тепер Філемон прагне знати, як звуть того іншого? Мабуть, наполягає тільки тому, що йому більше нічого не спадає на гадку. Нехай його звати Нільс або Олаф — це мене не обходить. Але Філемонові кортить знати. Йому було б краще, якби я не заперечував. Я вже знаю, що він переживе цю пригоду. Чи вона справді кохає іншого і як вона уявляє собі майбутнє — це все гучні запитання, які я теж уже ставив, і я нічого не міг удіяти, бо Філемон усе-таки теж поставив їх, проте без моєї участі. Чому я завжди маю бути присутнім? Я не чув її відповіді, а налив собі ще одну чашку кави і зрозумів, що Бавкіда, опанувавши себе, не запропонувала цукру; вразлива й витончена тактовність не дозволила їй удатися до цього звичайного жесту: тепер їй не хотілося б жити в ідилічному світі. «Тепер він уже знає!» — проказала вона, поки я брав цукор, відчувши на язиці знайомий смак. Друга година, саме пора йти на роботу, Бавкіда складає чашки. Чому він не дав їй ляпаса? Ляпас увиразнює здатність розрізняти почуття, що їх має людина, і почуття, які вона вже мала. Зі зрілістю нічого не вдієш. Я відчуваю ту мить як спогад. Це все. Пригадую, як багато років тому я теж не кричав, бо й тоді то сталося не вперше, а першого разу, коли я почув від жінки, що вона ходила до когось іншого, я закричав тільки тому, що те все було так ретельно приховане моїм здогадом, як відтоді приховане моїм спогадом про той перший раз...

Отже:

Філемон не змусив її сказати правду.

Я пішов на роботу.

А через тиждень Бавкіда несподівано отримала власну машину, про яку мріяла віддавна, еге ж, невеличкий спортивний «Остін». Як вона мала розуміти цей подарунок, якщо й не здогадувалася про сцену з чорною кавою, сцену, якої не відбулося? Я бачу її в шикарному спортивному «Остіні», коли їй пояснюють перемикання передач, щасливу подарунком без приводу, а втім, трохи й розгублену, бо не знає, як функціонує те все...

Поки що все