Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Прийшовши до своєї фортеці (як я почав звати своє житло з того дня), я вбіг туди, немов за мною хтось гнався. Не можу згадати — чи переліз я через огорожу по драбині, як робив це завжди, а чи проліз у дірку, яку звав дверима; навіть другого ранку я не міг цього пригадати. Ніколи заєць чи лисиця не рятувались у своїх норах з таким божевільним жахом, як я в своєму захистку.

Цю ніч я зовсім не спав. Чим далі був я від причини мого страху, тим більше я боявся. Це ніби суперечило природі речей, а особливо — звичайній поведінці всіх наляканих тварин, але я був так збентежений, що мені весь час ввижались жахи, хоч я був далеко від того сліду, що так налякав мене.

Іноді мені здавалось, що це диявол залишив свій слід; і розум приєднувався до такого припущення, бо, справді, хто ж інший в образі людському міг би забратись сюди? Де судно, що привезло б його? Чий ще міг бути цей слід? І яким способом могла потрапити сюди людина? З другого боку, чудно було гадати, що сатана прибрав людського образу з єдиною метою залишити слід своєї ноги в такому місці, де не було ніякого приводу для цього і де було десять тисяч шансів проти одного, що цього сліду я ніколи не побачу. Якщо дияволові хотілось налякати мене, то він знайшов би для цього безліч інших способів. І чому, знаючи, що я живу по цей бік острова, він залишив свій слід на другому боці, та ще й на піску, де його змиє перший же прибій? Все це суперечило одне одному і не в’язалося з нашими звичайними уявленнями про хитрощі диявола.

Такі міркування остаточно переконали мене, що диявол тут ні до чого, і я дійшов висновку, що це мусили бути найнебезпечніші тварини — дикуни з континенту напроти. Вони, мабуть, вийшли в море на своїй пірозі, і їх випадково занесла сюди течія або противний вітер. Вони побували на березі, а тоді вийшли знову в море, бо залишатись тут вони хотіли не більше, ніж я — бачити їх.

Поки ці думки снувались у моїй голові, моє серце наповняла вдячність за те, що, на моє щастя, я не був тоді там і дикуни не помітили мого човна. Інакше вони догадалися б, що на острові є люди, і, може, почали б розшукувати мене. Аж тут мій мозок вразила жахлива думка, що вони знайшли мій човен і вирішили, що тут є люди. А коли так, то вони напевне прийдуть знову, тільки в більшій кількості, і з’їдять мене. А коли вони не зможуть знайти мене, то знайдуть мої загони, знищать усе моє зерно, заберуть усі мої отари ручних кіз, і тоді я помру з голоду.

Так страх прогнав усю мою надію на Бога; вся моя колишня віра в нього, що ґрунтувалась на таких чудесних проявах його доброти, зникла тепер так, ніби той, хто досі годував мене, був не в силі зберегти своєю владою запаси, заготовлені для мене його щедрістю. Я докоряв собі за лінощі, бо сіяв лише стільки, скільки мені потрібно було на один рік, неначе не могло трапитись якої-небудь несподіванки, що перешкодила б мені використати врожай; я вирішив мати надалі зерна на два-три роки вперед, щоб не загинути від безхліб’я.

Яка чудна іграшка в руках Провидіння — життя людини, і як чудно разом із зміною обставин міняються таємні пружини, що керують нашими пориваннями! Сьогодні ми любимо те, що завтра ненавидимо; сьогодні шукаємо те, чого завтра уникаємо; сьогодні бажаємо того, чого завтра боїмось, навіть тремтимо на саму думку про нього. Я був тоді живим прикладом цього. Я людина, чиє єдине нещастя було в тому, що вона, здавалось, вигнана з людського товариства, оточена безкраїм океаном, відрізана від людства і засуджена на те, що я називаю мовчазним життям, немов небо вважало мене за негідного бути серед його живих створінь. Я, кому побачити кого-небудь із подібних до себе здавалось воскресінням із мертвих і найбільшим, за винятком спасіння душі, щастям, яке могло послати йому небо — я, кажу, мусив тремтіти від думки, що можу побачити людину, і був готовий упасти на землю з жаху перед самою її тінню, перед її німим слідом на острові.

Таке вже нестале людське життя; і згодом, коли я трохи очуняв від свого першого здивовання, це звело мені на думку силу цікавих міркувань. Я гадав, що це становище було призначено мені премудрим і всеблагим провидінням Божим. Дізнатись наперед про мету Божественної мудрості в цьому я не міг, отож і не мав чого опиратись його найвищій владі. Я був його створіння, і він мав безперечне право Творця чи керувати мною, чи позбутись мене, як він вважатиме за краще, бо я був створіння, що образило його, і він мав законне право засудити й покарати мене знову так, як він вважатиме за краще; я мусив скоритись перед його гнівом, бо я согрішив проти нього. І тоді я зміркував, що коли Бог не тільки справедливий, а й всемогутній, визнав за потрібне так покарати й засмутити мене, то він може й визволити мене. А якщо він вважає це недостатнім, то мій безперечний обов’язок — скоритись безумовно й цілком його волі. З другого боку, мій обов’язок був також покластись на нього, молитись йому і спокійно виконувати веління та вказівки його Провидіння.

Так думав я багато годин, днів, навіть тижнів і місяців. Не можу не згадати такого прояву своїх міркувань з цього приводу; якось уранці я дуже збентежений лежав у ліжку, міркуючи про небезпеку від дикунів, і мені спали на думку слова з Святого Письма: «Поклич Мене в день суму, і Я визволю тебе, і ти прославиш Мене». Після цього я радісно схопився з ліжка і не тільки заспокоївся, а захотів ще й помолитись Богу, просячи його визволити мене. Помолившись, я взяв свою Біблію, і коли розгорнув її, перші слова, що я натрапив, були: «Покладайся на Бога, будь веселіший, і Він зміцнить твоє серце; покладайся, кажу я, на Бога»[44]. Не можна сказати, як це мене заспокоїло.