Читати книгу - "Ініціація"

Тирада подіяла. Шовкопляс якусь мить недовірливо дивився на Перегуду. Хитнув головою: от йо…

— Чуєш, Пашко! Зараз же кажи: було в тебе щось із Галею?

— Всралася мені твоя Галя!

— Та прямо кажи!

— Кажу ж: всралася!

— Не було?

— Не було! — видушив. Шовкоплясові руку простягнув. — Забули? Чи й надалі збираєшся моєму членові оцінки виставляти?

— Забули, — відповів Сашко, і Перегуда не розчув ані краплі загрози в його хрипкуватому розбурханому голосі.

Днів зо три все згадував ту розмову, навіть намірився потайки від Шовкопляса сходити до Галі в Карасівку і попередити, щоби брехала чоловікові безбожно, якщо хоче сім’ю зберегти, та потім подумав, що, може, Галя не тільки з ним балувалася, бо надто вже легко і безсоромно заманювала до свого тіла. І не пішов до Галі. А за тиждень і зовсім забув думати про Шовкоплясів, бо прийшов Валєрчик і приголомшив:

— У військкоматі сказали, що за три дні в «учебку» відправлять. О сьомій ранку маю бути на пункті збору.

— Уже? — прошепотів Перегуда, та голосу свого не розчув. І серця не розчув, ніби ніколи в житті і не було в Перегуди серця.

5.

Серце притишило биття до мінімуму, аби не заважати Павлові сконцентруватися на зборах Валєрчика до війська. Навіть про Тасю не нагадувало, і хоч три дні до синового від’їзду пролетіли швидше кулі, Перегуда ловив себе на думці, що всі три дні — безпорадний, розгублений — борсається у величезному чорному болоті: куди не кинеться — ніде нема спасіння, і все — не те, не те! Удумав було однострій і берці Валєрчикові купити, та син запротестував: зайве! Став торбу з харчами складати, і від неї Валєрчик відмовився. І тоді Перегуда зробив те, що з його заощадливістю виглядало верхом дурості: поклав на рахунок синового мобільного тисячу гривень, хоча зазвичай завжди вимагав від Валєрчика, аби той спочатку використав усі гроші на рахунку, і тільки потім поповнював його.

— Бо тільки йолопи наперед гроші дають, — переконував сина. — А раптом завтра ти мобільний загубиш чи якась підлота поцупить? І що? Хай ще й грошей йому на вкраденому мобільному буде?

А тут на тобі — тисяча.

— Дзвонитимеш мені щодня, — пояснив синові.

Валєрчик інакше вирішив.

— Нащо гроші на вітер викидати? — сказав. — Давай так. Як я не дзвоню — значить, усе в нормі. Телефонуватиму, якщо виникнуть проблеми.

— Ну, хоч так! — погодився батько.

І третього дня увечері, коли синові друзі зібралися в Перегудиній хаті Валєрчика на службу відправляти, гірко напився до важкого похмурого жаху, коли зникають геть усі відповіді, лишаючи тільки настирливі запитання.

— Хто оце все так влаштував, що люди по всій землі від початку і донині вбивають і вбивають одне одного? У війнах убивають, без воєн щодня, — варнякав, наче каміння кидав. — Якщо так заведено, тоді нащо нам мізки дали? Ми ж навчилися теє… у космос літати, дітей із пробірок вирощувати. Ми ж уже всі теє… грамотні. Читати вміємо. І де написано, що ми можемо вбивати?

— Так: око за око, — озвався котрийсь із Валєрчикових друзів.

— І кому легше, коли світ одноокі заполонять? З одним оком світ здаватиметься викривленим. А нащо? Хіба ми звірі?

— А хто ж ми? Частина тваринного світу. Це ж біологія, — сказала дівчина Оля з Карасівки, яка сиділа у школі за одною партою з Валєрчиком, навчалася лише на відмінно, геть на всьому зналася, але те корисне сусідство не допомогло Валєрчикові отримати атестат про середню освіту з пристойними результатами.

— Та невже? — знизав плечима Перегуда. — Інша частина тваринного світу свій світ не знищує, тільки ми.

— Бо ми ж люди! — засміявся ще котрийсь із молодих.

— Ми люди? — спитав Перегуда бабцю Костомарову: сиділа біля вікна, плела чудернацький браслет із мотузки. — Наталю Іванівно! Агов! Що скажете? Ми люди?

Бабця відірвалася від плетіння, байдужо глянула на Павла. Плечима знизала, наче не розуміла, про що Павло товче. Повернулася до плетіння.

— Отака ви в нас загадка! — п’яно буркнув Перегуда старенькій. — Навіть від мовчанки вашої — самі запитання!

На ранок Павлова голова розколювалася не від запитань, від глухого, важкого болю. Заковтнув пару таблеток, аби хоч якось реагувати на реальність, та мало допомогло. Реальність спалахувала різкими контрастними картинками: ось Валєрчик став посеред хати. Наплічник у руці.

— За десять хвилин маємо виїжджати, — Перегуда чув його голос, навіть натягував одежину, кивав: зараз, зараз.

Ухопив ключі від «Ниви»…

— Куди?! — скептично кинув син. — Ти ж і досі не протверезів. Сам за кермо сяду, а ти розсолу випий чи корінь петрушки пожуй, бо від тебе тхне, як від Едика Саса.

— До опівдня буду в нормі, — пообіцяв Перегуда, глянув на Валєрчика. — Вас же до опівдня ще не відправлять? Ще теє… побудемо трохи разом?

— У військкоматі такі йолопи, що, думаю, нас до вечора тирлуватимуть, — сказав син.

Молодий, що з нього взяти? Мав право помилятися, бо проводи нових вояків у військо завершилися ще до полудня. Перегудина голова після вчорашнього тяжкого передозу тільки повертала собі здатність адекватно сприймати довкілля, коли новобранців вишикували на плацу пункту збору і міцний військовий з погонами капітана суворо і гучно оголосив учорашнім пацанам, що частина їх відправляється в одну «учебку» на захід країни, друга — на південь, третя…

— Тільки б не на схід, — колотилися Перегудині думки, хоч син разів із двадцять товкмачив йому, що ніхто необстріляних хлопців на «передок» не закине, що спочатку пройдуть навчання, та і після нього не всіх Донбас чекає, бо от, приміром, Валєрчик дуже хоче до авіації: хоч літаки мастилом заправляти, хоч мити їх, хоч навчитися в авіаційних двигунах розбиратися чи квадрокоптером керувати. Аби ближче до неба та крил. Він і у військкоматі про це сказав, коли його розпитували, до яких військ він би хотів потрапити.

…Третю групу новобранців, серед яких опинився