Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Вибачте, нема чим пригостити. Часи нині такі, що сама другий день чекаю доброго випадку вирушити до лісу, але снігопад порушив усе. Тепер тільки чекати поки він вщухне, звірина давно сховалась в найглибші нори. А княжі мисливці мабуть і самі в лісі застрягли з такою-то негодою. Закопалися тепер в снігу і чекай їх через п'ять днів, на десятий, - дорікала вона.

Я помітив як брат майже непомітно напружився, щойно почув про князя. 

- Залишитеся на ніч? Так, так…але тільки й залишилося що у підпіллі вас покласти або на горищі. Як на мене то підпіл тихіше буде. Не чути вітру. 

- Гадаю, ми так і зробимо. Дякуємо вам, Беато. 

- Що ж привело до нашого краю? Неблизький шлях від домівки. І шлях непростий.

- Справи, - відповідав Родосвіт ухильно і на деякий час за столом запала тиша. 

- Ви має бути мисливиця, - нарешті зауважив Родосвіт, вгледівши на стіні біля печі короткого мисливського меча і старий арбалет, схожий на батьків. Беата простежила поглядом за ним і кивнула:

- Його дружина. Сам він помер ще на початку зими. А ми тепер живемо як можемо. І полюємо за гарної погоди, і приймаємо подорожніх, що не встигли дійти до Прешена. З такою негодою - таких збирається чимало.

- Вовків не боїтеся? Ми чули зграю на підході до села.

- А нащо їх боятися, коли двері на замку? Нас лишилося мало, та й дурних серед нас не водиться, виходити за браму вночі ніхто не поспішає. А так - вціліємо. Та коли що, - вона вказала на рогатину біля дверей - і у нас є чим відповісти.

Тут Чеслав потрусив до матері і віддав їй монетку, тицьнувши у братів бік пальцем. Судячи з поведінки хлопа, я б сказав що він блаженний, тільки розмовляв аж надто добре. В Кадничах у нас був такий - кобила йому проміж очей заїхала копитом, так він й посміхався і пускав слину до сих пір.

- А чи то інші двори пустіють?

Обличчя Беати неначе спохмурніло і вона відгукнулася не самим дружнім тоном:

- Хто міг - втік. Куди - не знаю. Самі бачте, ми - це все що вціліло через Зиму. 

- Може, в місті було б простіше вижити. 

- Може й так, - відлунила Беата і подала нам відро води:

- Нате, вмийтеся з дороги. То нічого що холодна? Чи підігріти?  

Брат доручив мені те відерце.

- Згодиться.

- Ще окропу заварити вам, хлопці? Зігрієтеся хоч, нехай і кинути в нього нічого.

- Дякую, господине, - буркнув я.

Коли настав час лягати Беата виділила нам свічку і ми, прихопивши торби і ковдри видані господинею, спустилися в підпіл. Беата була права, тут було холодніше ніж в хаті, проте не було чутно вітру і вовчого виття.

- Добре що знайшли хоч таку хібару, все краще ніж ночувати в полі, - тихо мовив я, коли ми вляглися і загасили недогарок. Я допив свій відвар: кинув в чашу з окропом трохи сушеної ромашки і м'яти з батьківської скриньки, і тепер насолоджувався теплом, що розлилося по тілу від гарячого напою. Родосвіт вже також закінчив із вечерею - кожному дістався коржик і кусень м’яса, солонини з Колодарівських запасів.

Брата не обдурила моя поступливість і тиха поведінка:

- Знатна в тебе пісенька вийшла…І довго ця завія триватиме? - перепитав він, вмощуючись на своїй лавці.

Я знизав плечима. 

- Того разу, в дитинстві, батько не дав мені доспівати. І я лише пам'ятаю що вовки вили у лісі ще з седмицю, не менше. Хоча не можу сказати того напевне…Гадаєш, той Вірго знайде нас?

- У цій завїї? Де там. Ні, йому нас не знайти…не знайти. Поки сніг не вщухне так точно. Якщо я хоч трохи розумію що сталося, то ти підняв добрячу магічну бурю, і вона тепер перебиває будь-яку магію. Непогано.

Я б хотів у це повірити. 

- А цей Вірго, він…він здався тобі знайомим? 

- Ні, - Родосвіт добряче замислився, перш ніж відповісти. - Аж нітрохи. А ти десь його бачив?

- Здається що так. Я ще у ворожбитів подумав про те. Але так і не згадав звідки я знаю цього…чарівника.

Брат не помітив мого вагання. Здається. Він прикінчив залишки кропу в кухлі і перевірив зброю. Вкотре.

- У будь-якому випадку нам треба його уникати. Хтозна що він підготує наступного разу. 

Я був більш ніж згоден з тим. 

- І він звідкись знав про Колодара…

- В нього теж зелені очі, - встряг я. - І він один з тих кого Колодар послав шукати ту башту. Він сам так сказав. 

- Можливо, - вагався Родосвіт. 

- Мені це не подобається. Ми навіть з ворожбитського лісу не встигли вийти, а нас вже трохи не порішили. Це якось…Гадаєш, ми впораємося? З усім цим? - вихопилося в мене згодом. Та Родосвіт не спішив з відповіддю. Нам обом було про що поміркувати. Трохи згодом він відказав:

- Хіба в нас є якийсь вибір. Е ні. Тепер тільки вперел. Позаду війна і смерть. Надія - тільки попереду…Піди туди-ні-знаєш-куди, знайди щось не-знаю-що. Впораємося звичайно - що ще залишається, - зітхнув він, проте продовжив вже з більшим натхненням у голосі: