Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наступною була черга фляжки, що містила настоянку на травах. Опалила подерте димом горло, лавою пронеслася по нутрощах, вибухнула приємним теплом у шлунку. Він пив короткими рішучими ковтками, і коли фляжка спорожніла, стояв кілька хвилин, насолоджуючись міцною гіркотою на язиці, прислухаючись до приємної слабкості у зігрітому тілі.
Саме те, що треба.
Характерник сів за стіл. Відкрутив похідний каламар, умочив перо і взявся писати акуратними, рівними рядками, спиняючись, аби поновити чорнило. Цього листа він придумав давно, знав кожнісіньке слово напам'ять — лишалося тільки записати.
«Усе життя я шанував книги, тому й для останнього послання обрав слова на папері. Слова промовлені вголос можуть спотворитися чи забутися в емоційному моменті прощання, тож прошу вважати цей лист моєю сповіддю і останньою волею.
Хочеться вважати, ніби я приніс у світ більше добра, ніж лиха. Так думати приємно, проте перед обличчям смерті правди ніде діти: я — небезпечний виродок, якого мали вбити багато років тому. Я загубив стільки душ, що вистачило б на кілька смертних присудів. Але ми, сіроманці, завжди були понад законом. Між підлотами і чеснотами, еге ж?
Я мав доволі часу наодинці, аби добряче порозмислити. Над собою, над прокляттям, над історією Сірого Ордену. Над тим, як усе склалося. Вам, напевно, не сподобається, яких висновків я дійшов. Чи насправді ви готові почути останнє прохання брата Варгана? Коли так, перегорніть аркуш».
Пилип промокнув чорнило, для вірності дмухнув на рядки, після чого перегорнув послання і продовжив.
«Я вітаю знищення Сірого Ордену. Так, це було зроблено огидно, а винуватці мають отримати болісну смерть, і я щиро сподіваюся, що ви зможете помститися, але...
Не відновлюйте Орден, браття.
Рада Сімох осавул, курені, характерницькі дуби — все має перетворитися на історію. Я закликаю не виводити нові душі на вовчу стежку. Чуєте? Жодних нових імен на безкінечному сувої!
Подивіться на свої закривавлені руки. Годі зламаних доль! Ніч срібної клямри має померти разом із нами. Досить проклятих перевертнів — у цьому світі і так забагато кривди... Homo homini lupus est.
Не знаю, що у ваших душах. Обурення? Розгубленість? Радість? У будь-якому разі, дякую за прочитання. Я висловився і йду спокійно, навіть якщо ви зненавидите мене. Попереду важлива ніч, і незалежно від екзодусу я твердо вірю в нашу перемогу, а тому радо прийму смерть заради неї.
Кращої смерті годі шукати.
P.S. Нагляньте за Павичем.
P.P.S. Свого варгана дарую Енею, він собі давно хотів».
Підпис.
Він перечитав листа, але очікуваного задоволення не отримав. Із написаним завжди так: думки в голові здаються пишними і мальовничими, проте дозволь їм застигнути рядками на папері — зблякнуть умить.
Пилип лишив послання на столі під стареньким варганом, на якому бозна-скільки вже не грав. Він майже наважився написати листа до Майї і попросити друзів знайти її, але відмовився від цього задуму, оскільки не бажав тривожити її життя своєю тінню.
Він ретельно поголився, вимив і розчесав волосся. Невдовзі все зникне у перетворенні, але Пилип хотів мати гідний вигляд.
Ярема стиснув у обіймах, Катря поцілувала у щоку, Савка плакав. Він більше не побачить цих людей, не перекинеться з ними жодними словами, не поїде разом битими дорогами — від усвідомлення перехоплювало подих. Прощання було важчим, ніж уявлялося.
І тепер вовча стежка привела його сюди, до поночілої площі Богдана Хмельницького, а її кінець губиться біля Темуджинового шатра, серед пороху, сталі, тельбухів і крові.
Шурхотять піщинки у кістлявій клепсидрі. Був Пилип Олефір — і нема більше. Як та комашка, чия смерть нічого не змінює у плині великого світу...
Та принаймні кілька людей пам'ятатимуть. Добродушний і щирий Малюк, зажурений і запальний Еней, прекрасна і безстрашна Іскра, рідний і безпосередній Павич... Щезник, який не вмів прощатися. Нехай у нього все вийде! Тоді смерть покруча Варгана бодай щось змінить.
Пилип випростався, прислухався до піщинок у незримій клепсидрі і рушив до шатра. Треба прикувати до себе увагу Сонгосон, усіх тих іграшкових солдатиків, що так гарно вміють стовбичити навколо металевої труни. Час дізнатися, чого вони варті насправді.
— Темуджине! — проревів Пилип на всю площу. — Я прийшов по твою душу!
Луна покотилася між наметів. За кілька секунд його клюнуло кілька куль — стрільці на дахах працювали швидко й безпомильно. Сонгосон без жодної команди поклали списи на землю і скинули гвинтівки до бою. Тепер уся площа зосереджена на ньому.
— Смерть Чингізхану! — крикнув Пилип, не спинячи крок.
Їхні рушниці стріляють тихо, майже безгучно. Ще десяток куль лишає на ньому болючі синці, після чого перші шереги Сонгосон підхоплюють списи вістрям до нього і приймають бойові стійки.
— Смерть загарбникам!
Пробуджується, закипає, вирує пережитий за всі роки біль і смуток. Страждання й незгоди підіймаються липким мулом із забутого дна його душі, темною стрімниною несуться по тілу, деруться на волю невтомною жагою крові, клекочуть у горлі божевільним гарчанням.
— Смерть Орді!
Він так утомився стримувати і нести все у собі.
Ненависть опікає, розчиняє свідомість у багряному шалі, і цього разу він не супротивиться, а остаточно відпускає себе.
Голова легшає, тілом розбігається приємний лоскіт, простерті вперед руки проростають сірим хутром і довгими гострими пазурями, схожими на криві леза. Новий залп осипається на бруківку дохлими свинцевими мухами. Кривавий туман клубочиться, застеляє очі, час сповільнюється. Ніби глядач у першому ряді Пилип відкидається і спостерігає, як людововк у його тілі з приголомшливою швидкістю долає відстань до першого ряду Сонгосон, несеться прямо на вістря, робить запаморочливо високий стрибок, неможливий для людського тіла, приземляється на держаки двох сусідніх списів і б'є їхніх ошелешених власників пазурами по шиях. Ривок...
... Він пливе у воді глибокого лиману. Тіло здригає паніка, але Пилип знає, що дихати не можна, інакше наковтається і захлинеться; натомість молотить усіма кінцівками разом, силкується винести себе до поверхні. Вода піддається, світло ближчає. Нарешті йому вдається.
Повітря!
Він продовжує невпинно бити руками по воді, аби затриматися на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко», після закриття браузера.