Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Він розмислить над цим опісля. Головне, що він убив Темуджина! Безсмертного Темуджина, двохсотрічну легенду, видатного завойовника і грозу всього континенту! Мить по тому сумніви стирають його захват: може, це пастка? Майстерна омана зору, хитрий чародійський трюк? Хіба люди ходять із перерізаними горлянками чи розсипаються на багряний порох? Як дізнатися, що це справжній світ, а не ілюзія?

Северин у несвідомому пориві хапає з підлоги смарагд, величезний, багатогранний, сяйливий...

Людино!

Тільки не голос Звіра. Тільки не зараз!

Не кидай мене, прошу.

Звір такого не сказав би... Хто це?!

Я на твоєму боці. Заспокойся.

Смарагд блимає яскравіше... Невже це він? Камінь розмовляє з ним?

Тільки допоки ти тримаєш мене. Я відчуваю на тобі знайомі мітки. Ґадра та Ґаад! Я знав їх... Дуже давно.

Не знаю, як тобі це вдається, але не читай моїх думок.

Так значно швидше. Хіба ти не поспішаєш?

Залежить від того, чи я насправді вбив Темуджина.

Так. І тримаєш джерело його безсмертя в долоні.

Як дізнатися, що ти не обманюєш?

Ніяк. Забери мене з собою. Я все поясню, коли буде час.

Біс із тобою!

Смарагд замовкає, та Чорнововк уже не дивується: вбивство Темуджина, перетворення на пісочну статую, балакучі коштовності — все, як у казці.

Обережно він готує вибуховий заряд, солідний оберемок динамітних шашок, об'єднаних запалювальним ґнотом, що лягає прямо на купку багряного попелу. Северин розмотує ґнота на всю довжину, благословляє його ароматною паличкою, і маленький впертий вогник виповзає на шлях до великого вибуху.

Замість вибухівки в лівиці химерний смарагд. Поріз, який сочиться кров'ю, припадає до ледь помітної тіні. Стрибок!

Лише кількадесят кроків віддаляють його від втечі. М'язи рвучко скорочуються, ноги зриваються у відчайдушний забіг. Северин присягається собі, що це останній стрибок, обіцяє невідомим силам, що ніколи більше не поткнеться сюди...

Скалічений великий палець пронизало крижаним болем, під ногами закрутилося колесо однакових тіней. Подарована Савкою сила разом із запалом успішного замаху випарувалися, тіло огорнула байдужа млявість. Тверда земля обернулася холодним багновищем, схопила за ноги по самі кісточки. Северин безпорадно повалився на коліна. Ніж вивалився з руки і зник у чорному болоті.

Це вона.

У голосі чується жах і захват.

Її невидима присутність як непроглядна глибока розколина, звідки віє морозом. Северин із розпачем дивився на місце, куди не добіг всього кілька кроків.

— Двоє мізерних знайшли один одного, — проскрипіло на вухо. — Подібне тягнеться до подібного.

Світ затягнуло глухою пітьмою, яку пронизувало яскраве блимання смарагда, міцно стиснутого в кулаці.

Вибач, Олю, вибач, Катре. Я майже впорався.

— Лише моя поява зламала твій дух, жалюгідне створіння, — лунає голос у свідомості. — Ти втік із полону, проте насмілився повернутися до мого світу. Відвага чи тупоголовість?

Це те саме, подумав Северин. Розтулити рота він усе одно не міг.

— Той, кого ти стискаєш спітнілими пальцями, не розповів тобі, чому я ніколи не забираю життя у переступників?

Я спокутую провину тисячоліттями! Хіба я не заслужив...

— Мовчи.

Сяйво смарагда зникло. Все навколо поринуло у пітьму.

— Смерть — то занадто легко. Навіть якщо це смерть від страшних тортур. Переступник має жити у стражданнях. Жити довго у марних спробах спокути.

Отже, полон, подумав Северин. І цього разу його не порятують.

— Твій жах огидно смердить. Не бажаю чути цього смороду в моїх володіннях, — провадила Ґадра. — Ти боїшся нового полону, але цього не станеться. Натомість я заберу дарунок, якого ти негідний. Давно мала це зробити.

На мить він перестав існувати. Пітьма пірнула під шкіру, забилася в очі, заліпила легені, пронеслася внутрішностями і перетворила його єство на чорну порожнечу. Страшна пронизлива мить могла тривати еонами холодного небуття, але пітьма покинула його, вилетіла назовні, забираючи з собою із нутростей щось важливе.

— Ти не перший, хто поневолював моїх підданих кривавою печаткою, але ти станеш останнім, — проголосила Ґадра.

Перед очима тасується колода карт із вовчими черепами. Де він бачив її?

— Ти не заслужив цього дарунку, мізерний зайдо.

Кров у жилах ледве тепла. Холодно, холодно, холодно...

— Лишайся у власному світі. Здихай поволі.

Осяяння: вона забрала його здібність переходу між світами. І це все? Він не міг повірити власному щастю.

— Споглядай, як помирають твої близькі.

Перед очима напнулася червона нитка, різонула по зіницях, розірвалася з оглушливим дзенькотом. Він полетів у безодню, в яку падав після підписання кривавої угоди, відчув, як тіло знову підкоряється йому, заволав на повні груди від радості, страху і розпачу.

Крик захлинувся, коли він упав на бруківку — як завжди, на забиту ногу — перед Сонгосон, наїжаченими списами. Задні ряди підняли маски і цілилися з гвинтівок у сторону, де вирував бій, і раптова поява голого чоловіка нізвідки захопила їх зненацька.

Северин не барився. Обернувшись вовком без дотримання чарів, підхопив смарагд у пащеку і помчав геть. За спиною страшно ревів Пилип, чи той, хто був Пилипом, волали поранені, лунали команди, гахнуло кілька пострілів: він ніби повернувся на Острівну війну.

Чорною стрілою вовк пронісся табором, де ніхто не намагався його спинити, збагнув, що не знайде самотужки лазу, помчав до найближчого кордону і перестрибнув барикаду, коли площею розкотився неймовірної сили вибух.

Безсмертний Темуджин загинув, і тепер про це знали всі.

***

Шрами нили тягучим болем — завтра буде холодно. Проте нового дня він уже не побачить.

Пилип озирнув свою кімнатку. Його скромні пожитки лежали охайно впорядкованими. Тепер, коли наведено лад, можна перейти до головного.

Із суми на стіл перекочували цигарка й невелика фляжка, давно припасені на цей вечір, — скромна офіра за роки буття у тверезості. Гарячий дим роздер горлянку, легені відповіли кашлем, але Пилип вперто курив, вдихаючи важкий тютюновий дух. Він давно спланував цей