Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Стрінемось по той бік, — прошепотів Северин.

— Нехай Мамай допомагає, — відповів Пилип.

Чорнововк поглянув на побратима, якого знав без малого десять років. Спробував запам'ятати його засмагле, втомлене обличчя. Від Пилипа Олефіра, якого він знав, лишилася тонка, наче пергамент, оболонка, під якою лютував божевільний звір, але Северин досі не бажав миритися з думкою, що їхня спільна історія завершиться тут і зараз.

— Уперед, брате.

Поріз. Тінь. Стрибок. Кров на повіки і без жодних сумнівів — уперед.

Темна долина прийняла його у мертвочінь. Він торкнувся розсохлої землі і стрімголов помчав, рахуючи кроки, згорток із динамітом у лівиці, ніж у правиці. У крові бриніла подарована Савкою сила, ноги топтали хрупкі сірі стебла: п'ятдесят, сорок, тридцять кроків... Криваві обриси шатра наближаються, щось дивне чекає всередині — пульсує, немовби серце, зблискує яскравими спалахами зеленого сяйва. Ніколи раніше Северин не бачив такого у Потойбіччі.

Двадцять кроків. Чи Ґадра вже дізналася, що він порушив кордони її володінь? Чи мчить сюди на крилах мороку, чи скине його до прірви, звідки не буде порятунку?

Десять кроків. Зелений вогник миготить у шатрі, наче маленький живий ліхтарик. Невже вдалося?

Він на місці. Власна тінь стає брамою до рідного світу. В очах мерехтить, тілом струменить піт, перемішується з невитертою кров'ю.

Вдалося! Ґадра, клята потойбічна курва, спіймала облизня.

Усередині шатра парко, тихо й темно. Тліють жовтогарячими крапками кілька ароматичних паличок, що намагаються розвіяти задушливий запах нагрітого металу. Стіни прикрашають гобелени, полотна, прапори, але Северин не марнує часу, аби роздивлятися довкола: ціль лежить прямо перед ним на м'яких килимах серед високих подушок у колі широких чанів із холодною водою. З-за важкої стіни глухо лунає ревисько, страшне й нелюдське, — саме вчасно, аби відволікти увагу від середини шатра.

Северин обережно кладе вибухівку на підлогу, перехоплює ножа, скрадається до чоловіка, роздивляючись його вовчими очима. Чингізхан, єдиний намісник Тенґрі, Творця Світів та Істинного Владики Безмежжя на Землі Піднебесній, безсмертний каган Смарагдової Орди, спить глибоким сном, прихропуючи. Вкритий шовковою ковдрою смарагд на грудях блимає бляклими спалахами. Що за каміння може сяяти водночас в обох світах? Недарма подейкували, ніби цей смарагд дарує чарівне довголіття. Зелені виблиски освічують обличчя лідера Орди: витягнуте, розслаблене, геть не старече. Северин дав би йому не більш ніж п'ятдесят років.

One і є легендарний Темуджин? Безсмертний, що прожив дві сотні років, тиран, що підкорив десятки країн, зруйнував сотні міст і знищив тисячі людей? Скидається на звичайнісінького чоловіка. Пилип мав рацію — їх просто обирають серед Хамгийн Сайн, коли приходить час.

У зеленому сяйві лице здається мертвотною маскою. Чи багато людей у світі бачили Темуджина так близько?

Чорнововк робив це безліч разів: завмерти, спинити дихання, швидко спланувати удар — ланцюг зі смарагдом не завадить — так гинули можновладці, вояки і вчені. Ніхто не вижив. Характерник якусь мить збирається на силі. Ліва рука лягає на рота, міцно запечатує крики всередині, лезо занурюється в шию до хрящів дихального горла, звільняється і негайно б'є у серце по саме руків'я.

Ось так просто історія змінює шлях. Скільки людей мріяли про цю загибель? За шатром несуться звуки бою, але Темуджин уже мертвий, і нікому...

Темуджин розплющує очі. Страшні, нелюдські, вицвілі очі істоти, яка прожила кілька життів — стерті бездушні дзеркала. Вони жахають, спустошують, заворожують, у них мерехтять відбитки епох на згарищах людських почуттів і пристрастей, скляна байдужість до світу змінюється веселим захватом від того, що якийсь нахаба насмілився позбавити його життя.

Це нагадує марево Ґадри. Северин відсмикує руки, кліпає очима, проте нічого не змінюється: з порізу на шиї не стікає ні краплини крові, а ніж стирчить всередині чужого серця, ніби недолуга прикраса. Груди великого хана здіймаються від нового подиху. Такого не може бути!

На темних губах розповзається посмішка, ніби Темуджин радий бачити свого асасина. Северин приголомшлений, і рефлекси не рятують, коли міцні долоні хапають його за шию. Характерник летить долі, наступної миті безсмертний — насправді безсмертний! — Темуджин схиляється над ним, обіруч стискає шию мертвою хваткою, його посмішка перетворилися на хижий вищир, із губ крапає слина. Зелений смарагд тривожно мерехтить перед очима. Северин відповідає ударом коліна проміж ніг, шия звільняється, Северин ковтає повітря і б'є ребром долоні по колючому борлаку. Ініціативу перехоплено: сіроманець стрибає за спину ошелешеного ворога, душить його власним ланцюгом. Темуджин хрипить, продовжує борюкатись, його сила не гамується. Северин закручує ланцюга, позолочені ланки врізаються в плоть, але Темуджин не здається, ще трохи — і він звільниться.

Звуків двобою не чутно через катавасію за межами шатра, але Северин думає про інше. Як здолати безсмертного супротивника? Що подіє? Чари крові? Але в цьому виродку жодної краплі крові! Підірвати вибухівку? Та де гарантії, що ця почвара, лялька, ґолем, чи хай ким там є це створіння, загине?

Ланцюг ріже долоні. Темуджин виштовхує з горлянки кволий хрип, шарпається вперед, наче оскаженілий бугай, і ланцюг не витримує, бризкає зламаними ланками. Смарагд летить у бік, котиться килимами, Темуджин зі стогоном кидається навздогін, але характерник хапає його за ноги — коли потвора так хоче дістатися до камінця, то не можна цього дозволити!

Тільки тепер Северин помічає, що його противник також позбавлений одягу. Темуджин розпачливо тягне руку до ножа в серці, завмирає, і його тіло корчить судомами від ніг до голови, хиже обличчя заходиться нечутним лементом, Темуд-жинова плоть стрімко темнішає, ніби від страшної хвороби, пори розширюються і твердішають, шкіра перетворюється на багряний пісок. Чорнововк інстинктивно відступає, аби мерзотна парша не перекинулася на нього, але нема чого боятися: перед характерником завмерла попільна статуя. З грудей стирчить руків'я ножа. Тільки-но Северин наважується поворухнутися, як постать кагана перетворюється на дрібку безформного пороху, що осідає долі. Северин ледь стримує чхання — часточки Темуджина забили йому дихання — і втамовує дрож, який змушує зуби цокотіти. Ще кілька секунд дивиться на розсипаний під ногами багряний пісок, обережно бере з підлоги ножа... Лезо чисте.

Що це в дідька було?!