Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

Лорен досі пам’ятала, як уперше побачила Марго Рассел — шістнадцять років тому в клініці вакцинацій центру материнського здоров’я. Це вдруге після школи перетнулися шляхи Лорен і Аліси, та Лорен миттєво її впізнала. Вона дивилася, як Аліса підкотила до сестринської стійки рожевий згорток на дорогому візочку. Волосся в Аліси було вимите, а джинси не напиналися на талії. Немовля не плакало. Аліса всміхалася до медсестри. Вона здавалася відпочилою, гордою і щасливою. Лорен вислизнула в коридор і сховалася у вбиральні, де під Ребеччин вереск витріщалася на рекламу контрацепції на дверях кабінки, їй і тоді не хотілося порівнювати їхніх з Алісою Рассел доньок, а тим паче тепер.

— А чому ти питаєш? — Лорен усю увагу зосередила на запальничці.

— Та мені давним-давно слід було запитати.

Так, слід було, подумалося Лорен. Але вона нічого не відповіла й знову клацнула запальничкою.

— Гадаю... — почала Аліса й не договорила. Вона досі перекладала хмиз, опустивши очі. — Марго...

— Ну нарешті! — видихнула Лорен, коли іскра розквітла потужним яскравим полум’ям.

З колиби вийшли Джил і близнючки й стали довкола вогню; на їхніх обличчях читалося полегшення. Лорен зиркнула на Алісу, але хай що та хотіла сказати, момент було втрачено. Який час усі дивилися на вогонь, а потім одна по одній розстелили непромокальні куртки на землі й розсілися.

Лорен відчула, як з одягу потроху випаровується волога. Жовтогаряче світло, яке танцювало на обличчях жінок, нагадало їй перший вечір — той перший привал з чоловіками і з випивкою. І з їжею. Здавалося, це було далеко й давно. І наче з кимсь іншим.

— Як гадаєте, коли всі збагнуть, що ми загубилися? — порушив мовчанку голос Брі.

Джил невидющим поглядом витріщалася на багаття.

— Сподіваюся, скоро.

— Може, нас уже шукають. Може, здогадалися, коли ми не дійшли на другий привал.

— Не знають вони, — пронизав повітря Алісин голос. Вона тицьнула пальцем угору. — Ми не чули пошукового гвинтокрила. Ніхто нас не шукає.

Відповіддю їй було тільки тріскотіння вогню. Лорен сподівалася, що Аліса помиляється, але не мала сили сперечатися. Хотілося отак сидіти й дивитися на вогонь, поки з бушу не вийде хтось і не забере її. Поки з бушу не вийдуть шукачі, виправила вона сама себе, та було запізно. Думка вже посіяла зерно тривоги, й Лорен роззирнулася.

Найближчі дерева й кущі червоно світилися, й мерехтіння вогню створювало ілюзію руху. А далі, за ними — однаково що витріщатися в порожнечу. Лорен похитала головою. Не дурій! І все одно вона уникала дивитися в тому напрямку, де було те жахливе заглиблення в землі, хоча нічого жахливого, мабуть, там і немає, а просто розмило ґрунт. Одначе Аліса мала рацію, шепнув внутрішній голос. Гвинтокрил не пролітав.

Кілька разів глибоко вдихнувши, Лорен відвела очі від бушу й натомість звела зір до неба. Щойно очі призвичаїлися, вона з подивом закліпала, вбираючи видовище. Уперше хмари розійшлися, й на чорнильну ніч просипалися зорі — вже багато років вона не бачила такого.

— Погляньте на небо!

Жінки відкинулися, затуляючись від світла вогню.

Цікаво, а в інші ночі так само було? — подумалося Лорен. Їй пам’яталися тільки гнітючі хмари, але, можливо, вона просто замало підводила погляд.

— Хтось знає якісь сузір’я? — Аліса, спираючись на лікті, дивилася на небо.

— Південний Хрест, ясна річ, — вказала Брі. — А ще в цю пору року можна розрізнити головні зорі Діви. Стрілець надто низько над обрієм, звідси не побачити.

Вона зауважила, що жінки вибалушили очі, й знизала плечима.

— Чоловіки обожнюють показувати мені зорі. Гадають, це романтично. Воно і справді так, до певної міри. А ще гадають, це оригінально, а от воно не так.

Лорен відчула натяк на посмішку.

— Дивовижно, — промовила Джил. — Зрозуміло, чому люди колись вірили, що наше майбутнє записане в зірках.

Аліса коротко розсміялася.

— Дехто й досі вірить.

— Дай-но вгадаю: але не ти.

— Ні, не я. Я вважаю, що ми всі самі робимо вибір.

— Я теж так вважаю, — сказала Джил. — Та іноді я не впевнена. Ну, розумієте, я від народження належала «БейліТенантсу». Я слідом за татом почала займатися бізнесом, бо мені так сказали; я працюю з братом, бо від мене це очікується, — зітхнула вона. — Щодня я роблю те, що потрібно для бізнесу, для родинної справи, на яку працював тато. Бо саме це я мушу робити.

— Але ти маєш вибір, Джил, — в Алісиному голосі майнула нотка, якої Лорен не змогла розшифрувати. — Ми всі маємо.

— Я знаю. Але іноді мій вибір видається трохи... — Джил вкинула щось у вогонь. Він спалахнув сильніше й засичав. — Силуваним.

У темряві важко було сказати, чи це не сльози в Джил на очах. Лорен ніколи й не думку не спадало, що Джил може бути незадоволена своїм жеребом — роботою в «БейліТенантсі». Вона збагнула, що витріщається на Джил, і відвернулася.

— Я розумію, про що ти, — заговорила вона, бо їй здалося, що не можна промовчати. — Всім хочеться відчувати, що в них усе під контролем, але, можливо...

Вона уявила Ребекку. Донька так добре контролює своє харчування, але зовсім не здатна контролювати хворобу, яка нищить її. І хай скільки буде сеансів у терапевта, обіймів, погроз чи «зосереджувальних браслетів» — нічого не допоможе. Лорен провела пальцем по браслету в себе на зап’ястку.

— Не знаю. Може, нам не змінити того, ким ми є. Може, ми народжуємося ось такими, і вже нічого з цим не поробиш.

— Але люди змінюються, — уперше заговорила Бет. — Я змінилася. На гірше і на краще.

Вона схилилася вперед, підпалюючи у вогні довгу травинку.

— Та й усе це в будь-якому разі дурниці — вся ця астрологія й доля. Ми з Брі народилися з різницею в три хвилини під одним знаком. Ось і все, що вам потрібно знати про долю, записану в зірках.

Усі тихо й одностайно розсміялися. Згодом Лорен пригадуватиме, що це було востаннє.

Вони замовкли; хтось задивився вгору на зорі, а хтось униз на вогонь. У когось гучно забурчало в животі. Ніхто не прокоментував. Не було сенсу. Їм вдалося частково наповнити пляшки дощівкою, але харчі давно закінчилися. Пролетів холодний