Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Як гадаєте, що з нами тут буде? — тихо зронила Брі.

Лорен чекала, що хтось почне її заспокоювати: «Все буде гаразд». Але ніхто не почав.

— З нами все буде добре? — знову заговорила Брі.

— Звісна річ, — цього разу відповіла Бет. — Завтра по обіді нас уже почнуть шукати.

— А якщо не зможуть знайти?

— Зможуть.

— А якщо не зможуть? — очі Брі розширилися. — Серйозно! Що як Лорен має рацію? Забудьте про вільний вибір і контроль над своїм життям, що як це все брехня? Я зараз геть не відчуваю контролю над своїм життям. Що як у нас нема ніякого вибору ні в чому, що як нам судилося долею загубитися тут? Що як нас, самотніх і наляканих, ніколи не знайдуть?

Ніхто не відповів. З неба дивилися вниз зорі, огортаючи Землю своїм холодним і далеким світлом.

— Брі, нам аж ніяк не судилося долею загубитися тут, — вичавила короткий смішок Аліса, яка сиділа з того боку багаття. — Хіба що хтось із нас у минулому житті жахливо нагрішив.

Навіть кумедно було, подумалося Лорен, як у слабкому мерехтливому світлі, яке створювало майже інтимну обстановку, всі обличчя раптом стали трішки винуватими.

Розділ 17

— Ніяково було, — сказала Кармен.

— У який момент?

— Та весь цей час.

Вони сиділи в машині під будинком Лорен. Поки вони були в неї, вже споночіло, і вуличне освітлення надавало дощовим краплям на лобовому склі жовтогарячого відтінку.

— Я не знала, як розмовляти з Марго ще в неї вдома, — мовила Кармен. — Хочу сказати, її правда. Що тепер їй у біса робити з тими світлинами в інтернеті? Вороття немає. А ще Ребекка. Це був шок! Не дивно, що Лорен на межі.

Фок пригадав дівчинку-підлітка, від якої залишився сам скелет, і її купу «зосереджувальних браслетів». Скільки тривог і стресу вплелося в ці нитки? Він похитав головою.

— Що тепер? — глянув він на годинник. Відчуття було, що вже пізніше, ніж виявилося насправді.

Кармен перевірила телефон.

— Начальство дало добро нам відвідати Данієля Бейлі вдома — якщо він справді вдома, я так розумію. Але нам кажуть поводитися обережно.

— Чудова порада, — Фок завів двигун. — Ще щось кажуть?

— Як завжди, — Кармен з легенькою посмішкою відвела очі. «Дістаньте контракти». Вона відкинулася на сидінні. — Цікаво, чи повернувся вже додому його син.

— Можливо, — озвався Фок, хоча мав сумніви. Він помітив вираз на обличчі Данієля Бейлі, коли той вирвався з Алісиного будинку. Не треба бути знайомим з Джоулом Бейлі, щоб здогадатися, що він, безперечно, заляже на дно.

*

Будинок Бейлі ховався за вигадливими кованими воротами й таким густим живоплотом, що з дороги крізь них нічогісінько не було видно.

— Це щодо Аліси Рассел, — пояснив Фок у переговорний пристрій. Червоний вогник на камері стеження блимнув, і ворота безшумно відчинилися, відкриваючи довгу та гладеньку під’їзну доріжку. Доріжка була обсаджена обабіч плакучими черешнями, які нагадували підстрижені іграшкові деревця.

Бейлі сам відчинив двері. Здивовано втупився у Фока й Кармен, тоді нахмурився, намагаючись їх пригадати.

— Ми знайомі? — промовив він з питальною інтонацією.

— На турбазі. Вчора. З Іяном Чейзом.

— Так, правильно, — мовив Бейлі; очі в нього почервоніли. Він здавався старшим, ніж день тому. — Алісу знайшли? Казали, хтось подзвонить, якщо її розшукають.

— Її ще не знайшли, ні, — мовив Фок. — Але ми все одно хотіли б з вами поговорити.

— Знову? Про що?

— Для початку — навіщо ви декілька годин тому грюкали в двері будинку Аліси Рассел.

Бейлі застиг.

— Ви їздили до неї додому?

— Її досі немає, — сказала Кармен. — Здається, ви просили нас перевернути кожен камінчик.

— Звісно, — огризнувся Бейлі, але опанував себе. Потер рукою очі, а відтак ширше відчинив двері й ступив у хату. — Вибачте. Заходьте.

Фок і Кармен рушили за ним бездоганно-чистим коридором у велику вишукану світлицю. Під шкіряними канапами блищав полірований паркет, а слабке полум’я в коминку лагідно обігрівало кімнату. Вона була охайна, як виставкова зала. Фок ледве стримав бажання скинути черевики. Бейлі припросив сідати.

З професійної родинної світлини, яка висіла над коминком, широко всміхався Бейлі, стоячи поряд з привабливою темнокосою жінкою. Руку він поклав на плече хлопчика-підлітка: гладенька шкіра, ідеально-білі зуби й відпрасована сорочка. Джоул Бейлі, здогадався Фок. На телефоні Марго Рассел вигляд у нього був далеко не такий.

Бейлі простежив за його поглядом і теж подивився на портрет.

— Я поїхав до Расселів перевірити, чи нема там мого сина. Його не було, принаймні я думаю, що не було, отож я пішов собі.

— Ви не намагалися побалакати з Марш? — запитала Кармен.

— Вона була вдома, так? Я так і подумав. Ні, вона не відчинила дверей, — він підвів очі. — Ви з нею розмовляли? Вона не знає, де Джоул?

Фок похитав головою, аж тут у коридорі почувся рух.

— Що ви казали про Джоула? Він знайшовся? — пролунав голос.

На них дивилася темнокоса жінка з родинної світлини. Здавалося, хвилювання зістарило її, як і чоловіка. Вдягнена вона була охайно, у вухах і на шиї зблискували золоті прикраси, та очі були вологі від непролитих сліз.

— Це моя дружина Мішель, — представив її Бейлі. Я просто розповідав, що їздив до Марго Рассел шукати Джоула.

— Навіщо? Навряд чи він буде в неї, — скривила губи Мішель, наче не вірила власним вухам. — Він не хоче мати з нею нічого спільного.

— Так чи так, а його там не було, — сказав Бейлі. — Мабуть, ховається у когось із друзів.

— Ти бодай сказав Марго, щоб дала йому спокій? Бо якщо вона знову бомбардуватиме його тими фото чи відео, я сама піду в поліцію.

Фок прокашлявся.

— Не думаю, що є ризик отримати ще щось від Марго. Вона дуже засмучена, що все це опинилося в інтернеті.

— А Джоул не засмучений? Він засмучений більше за інших. Йому так соромно, що він боїться нам в очі глянути. Він не просив, щоб його в таке втягували.

— Але ж він просив надіслати йому фото, — мовила Кармен. — Кажуть.

— Ні.