Читати книгу - "Доктор Серафікус. Поза межами болю"

Його душа вже вибиралася на шлях нового, незбагнутого тепла й сонця.

……………………………………………

Нагло роздався якийсь дивний, жахливий стогін.

Це скрипка Штранцінгера конає…

Він держить її над огнем, а сам тремтить… тремтить…

Чотири ножі хтось їм устромляє в серце…

Чотири струни одна за одною тріскають…

У конанні скрипки чути голосіння людського розпачу.

Щезли вогняні язики, і знов огонь слабо тліє…

Немає вже скрипки, й немає вже спокою сліпому товаришеві.

Здається, тремтіння не покине вже його аж до кінця…

……………………………………………

Божевілля і смерть Пшилуського, вид погасаючого вогню, горіння скрипки і тремтіння Штранцінгера збудили усіх із душевного отупіння. І остання туга за життя і за далекими єствами вибухає в їх засипляючій душі, як буря на замерзаючому морі.

На шляху до життя стрічають їх очі мертвого Пшилуського.

Його труп, спертий легко на камінь, з головою, що глибоко й важко повисла на груди, сидить задеревілий.

З його уст і з усього його обличчя не уступив вираз болю навіть після його смерті.

Здається, що Пшилуський забрав свій глухий біль, усю свою муку й журбу своїми осиротілими дітьми на той світ.

Чи там найде він кого, що злагодить йому важкі рани?

Чи також і там він буде все мовчки, відвернутий від усіх, на все байдужий, дивитися тільки на упира, що точить йому кров зі серця?

……………………………………………

Ніколич позирає на мерця, праворуч якого сидить ізбоку, й нагло його серце холоне. Якась дивна думка угризається в його ослаблену свідомість і безперестанно переслідує й мучить його. Положення мерця видається йому непонятним, страшенним, жахливим. Наглий переляк огортає його: він відсувається від мерця далі направо й тулиться чимраз кріпше до Саба. Він тремтить, як дитина, покинута на цвинтарі. Безупинно впирає в мертвого свої великі, затривожені очі й шепче більше до себе самого, ніж до других:

– Він умер… він сидить… Чому він сидить?..

Звертається очима до Саба, тисне судорожно його руки й питає його:

– Сабо… скажи… чому він сидить?..

– Не бійся… з тебе жовнір, – відповідає Сабо глухо.

Наступає коротка мовчанка, під час якої Ніколич не може найти спокою.

Несамовитим голосом-шепотом, начеб нагло його поклали в труну й забили кріпко віко над ним, він лепече:

– Я бачив багато мерців… Я не бачив сидячого мерця…

Звертається до Добровського й питає його благаючим голосом:

– Друже… скажи… чому він сидить?

– Успокійся, товаришу, успокійся, – розраджує його Добровський.

Глибоке мовчання, перериване тільки ревом бурі.

……………………………………………

Нараз нагальне тремтіння проймає його тіло.

Він дивиться через огонь на того, що вже не тремтить, і ледве чутним голосом шепоче:

– Бояні вмер… Пшилуський умер… Штранцінгер?.. Невже він?.. Сліпий брате? Промов слово…

Сліпий мовчить.

……………………………………………

Ніколич глядить у далеку похмуру даль, і здається, що його очі шукають когось.

……………………………………………

Дивиться тепер на товаришів і шепче:

– Чуєте? Хтось плаче… Я чую… хтось плаче… Він далеко від нас… стоїть на зеленій мураві… в ясному сяйві… він видить нас… він плаче…

Мовчки прислухаються, як хтось плаче.

……………………………………………

Туман снігу, гнаний вихром, виводить дикий танок над їхніми головами й нагло кидається в долину на них. Одна людина тратить другу з очей. Здається їм, що ледяний вітер і сніг тепер видруть їм із тіла очі й життя.

По кількох хвилях туман покидає їх і серед реву й реготу танцює настрічу темній далині.

Мені в голові шумить, кипить, щось у ній молотом б’є.

Здається мені, якесь дивне, важке оп’яніння огорнуло мене.

……………………………………………

Отвираю очі, і крик жаху виривається мені з горла: я бачу кругом себе у сніжно-білі киреї завитих мерців…

Всі мерці сидять, та проте рухаються… з місця на місце…

Я божевільний.

Ні… це сон… Такий сон сниться тільки мерцям..

Ні… мерцям не сниться нічо… Мерці лежать супокійно…

Я живий…

Тисячі ледяних голок устромилися мені в саме серце і в мозок… і колють мене, колють, колють, колють… я бачу мерців… мерці танцюють…

Я божевільний…

……………………………………………

Нараз бачу з радісним зачудуванням: мати з дитиною, яка досі стояла недалеко перед нами у снігу, наче прикована, також рушилася з місця…

Кричу, скільки можу, голосно:

– Вона йде до нас!.. Вона йде до нас!..

Та в найближчому менті кричу до неї розпучливо:

– Не йди до нас!.. Тут на тебе жде могила!

При моєму останньому слові чую голос:

– Ти живеш… мій друже…

Це Добровський.

З жахом дивлюся на нього.

Він бере мене за руку, показує товаришів і каже:

– Всі живуть… Тільки Пшилуський умер…

Жахлива мандрівка мерців кінчається, і я стаю пізнавати кожного товариша.

Всі вони закутані в біле, тонке покривало зі снігу.

Тіло сліпого товариша тремтить серед безупинних дощів…

Він не вмер…

Очі Ніколича заплющені…

Він теж тремтить.

Він живе…

……………………………………………

Все з заплющеними очима починає Ніколич говорити, наче у сні:

– Я хочу жити…

Хтось поклав мене живцем у могилу…

Я не останусь в труні…

Тут у могилі зимно…

Сумна моя душа в могилі…

Я хочу жити…

Мої добрі браття, покиньмо цю студену могилу…

Штранцінгер… покажи нам сонце!..

В цьому менті дуже близько вдарив грім, і в його грохоті губляться дальші слова Ніколича.

Сабо затискає кулаки, глядить із диким глумом за блискавицею, піднімає кулаки догори й голосом, переповненим гнівом і обуренням, із очима, зверненими вгору й розпаленими шаленою люттю, кричить:

– Ти, котрий там нагорі розперся серед чорних хмар: Грими і вдар!.. Грими і вдар!.. жорстокий трусе! Зиркни на сліпого, зиркни на горе, котре ти тут ізгоропашив для своєї радості!.. Наймізерніший черв, Сабо, з презирством до тебе кричить: «Грими і вдар!.. Грими і вдар!..»

……………………………………………

При грохоті нового грому Ніколич одчинив очі.

Затремтів іще більше і, дзвонячи безупинно зубами, белькотав:

– Зимно… зимно… зимно…

Добровський, котрий почав уже чимраз більше байдужіти на все, став при останніх словах Ніколича дивитися кругом себе і сказав нараз:

– Бачите? Онде на сто кроків гарний корч. Огонь буде. Ходім!

Коли я почув ці слова Добровського, якесь могутнє і страшенне почуття потрясло цілим моїм єством.

В понуру ніч, у зледенілі нетрі, в мертві пустарі моєї душі впав нагло якийсь промінь, ясний, як південне сонце, могутній, як життя, визвольний, наче рука спасення.

Одночасно я почув, що найтайніша, незглибима глибінь, яка спочивала досі спокійно в моїй душі, як нерухомо в вічній темряві спить у глибині море, роздерте наверху вихрами і громами, розхвилювалася стихійно.

Живлові почування, як могутні хвилі, стали підніматися вгору й отворили на найглибшому дні глибоку прірву, щоб