Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

Пильно-пильно дивиться він у Гальчині великі сині очі... Кинув цигарку на землю, не докуривши: пішли обоє на ганок, до волості.

На порозі, видно було Гришці, на Гальчине плече лягла юнка, маленька рука, зодягнена в білу рукавичку... Сестра оглянулася, повела плечем ще й начосами над лобом тріпнула!

Василь стояв коло вікна із заплющеними очима; йому здавалося, ніби очі всіх людей, що товпляться на базарі, звернені до ганку, куди пішла їхня Галька!

Нічого не сказав Гришці, а мовчки сів на своє старе місце і, охопивши голову руками, горів: і на обличчі, і так — у мислях.

На підлозі жахались зо сну помордовані й побиті за ніч полонені: усе просилися, щоб їх не били більше... А деяким, мабуть, снилися бої: «Братцы, в тылу кавалерия!..» — так говорив орловчанин, що лежав був поруч Василя.

«...Правду казав йому сухорлявий, — верзлося Василеві, — тільки ні до чого вона тепер...»

Пекучий жаль був за Гришку: чи витримає він тюрму? Та й невідомо ще було, куди, до якої тюрми поженуть їх? Червоноармійці казали Гандзюкові, що більшовики знову захоплять Пії... Десь коло залізниці стоїть нібито ціла армія. Згадав Смолярчука і важко, схлипнувши, зітхнув.

На порозі, як мара якась, стояв гармоніст у ластовинні; його обличчя — над усі інші — запам’ятав собі сю ніч Василь!

— Ну, орлы мокрые, летите! — звернувся він до здивованого Гандзюка. — Чего смотришь? Катитесь оба, пока Мичугин не пришел! Кашевары!..

Він вивів за двері обох Гандзюків; хлопці самі собі не вірили, що з ними діється, бо тільки на вулиці, коло полив’яного посуду, підморгнув їм гармоніст і на мигах пальцями показав... Сміявся, приказуючи:

— ...Не забудьте сестренке поблагодарить!..

На базарі Василь одразу повернув у глуху вулицю. Гришка хотів був затриматися, — просто побродити по базару, — чого їм тепер поспішати додому?

Правда, у Василя обличчя синьо-сизе якесь і спухле, а сам він згорбився, змарнів і постарішав; але все те, мислить Гришка, минулося, вони — на волі. Справді, чого їм, на злість Смолярчукові, не пройтися поміж рядами? Зустрінуть когось з піївчан, погомонять.

— Треба Гальку підождати... От молодець вона, правда? — говорить Гришка до брата. — Що то значить городська, га? Поговорила з тим чортом у золотих наритниках, а ми вже й дома!

Василеві болісно скривилося обличчя, аж руку на лоба поклав; не дивився Гришці в очі, а суворо, різко так, наче на Смолярчуковому просищі:

— Не туркоти, ради Бога! Бистріше іди...

І бігли обидва закуреною піївською дорогою. Тільки за селом коло пізніх гречок, наче коло отари овець, зупинилися. Недалеко, на горбах, важко махали крилами вітряки.

— Так... Перекажи матері, щоб не сердилася на мене, чуєш?..

Аж вітряки підросли у здивованих Грищиних очах. Чого це Василь переказує?..

Хлопець не встиг промовити й слова, бо з-за рогу базарної площі, наче весільний поїзд — з музиками і піснями, — виїхала довга валка мобілізованих підвід: на возах, мов ті німці недавно, з гвинтівками дулом угору, їхали солдати.

Валка возів повернула повз курні Пії — простяглася на битий степовий шлях, на Чумацьку дорогу — до залізниці.

На передньому возі, видно було хлопцям, сидів гармоніст у ластовинні.

У дзвінкому й чистому повітрі, під високою банею синього неба, голосною луною котилися його слова:

Прощайте, елочки-сосоночки.

Прощай, веселый наш уезд...

— ...I Гальку... Я, скажи їй, до смерті не забуду того, як вона виручала нас... Так і скажи.

— А ти ж куди? — глухо поспитав Гришка.

Василь поцілував брата потрісканими губами, подивився йому в очі, сповнені жалю, ще й рукою пригорнув до грудей... Ніколи так не прощався Гришка з братом!

— Я? У військо. До більшовиків... — тихо сказав Василь і вирівнявся: — Або все, або нічого! Ну, прощай! Держися молодцем!

І він підбігом рушив у протилежний бік до Чумацької дороги, просто пішов на блискучі рейки далекої залізниці.

Над степом — синій і ласкавий день.

Гришка довго дивився на високу Василеву постать, схожу між рудими гречками на чабана; засмучений і безпорадний, він сам поривався йти за ним, а коли побачив, як гречки заткали удалині брата, тоді тихо повернувся назад — на дорогу. Виліз на кам’яну бабу край дороги — все намагався хоч голову побачити Василеву.

«Хоч би було нагадати йому, — подумав Гришка, — про гармонію... Може, трапиться йому де у війську, то хай привіз би...»

Він одкусив собі чорний краєчок нігтя на великому пальці, засовався на гарячому піску, вітрами навіяному на кам’яну бабу, і, пхикнувши у маленькі кулачки, по-дитячому розплакався.

1933

Примечания

1

Гарцеж — напіввійськова фашистська організація польська.

2

Скорочена назва денікінської агітаційно-пропагандистської організації.