Читати книгу - "Спадкоємці Віанди, Олена Гриб"

– Не ваша справа, пане Рокс. – Від усвідомлення того, що з Бреттом можна не церемонитися, серце стукало швидше. – Ми ж домовились уникати одне одного, забули? Гарного вечора. Тобто співчуваю.

– Ах, це… – Бретт притримав Флору за рукав. – Прошу вибачення за той маленький інцидент. Я був п’яний, що, звісно, мене не виправдовує. Але виявіть поблажливість: у моїй родині горе.

– Не блазнюйте! Як ви можете казати про горе, якщо ненавиділи свого батька?

– Не лицемірте. Як ви можете висловлювати співчуття, якщо знаєте, що я ненавидів батька?

– Так роблять у цивілізованому товаристві!

Бретт відступив на крок і зміряв Флору критичним поглядом.

– Не вмієте ви сумувати, матінко, – оголосив, похмуро посміхаючись. – Краще б татко підібрав справжню актрису. Знайдіть курси якісь, чи що… Міміка у вас дешева, такими кривляннями ви нікого не зацікавите. І викиньте свою примітивну біжутерію, особливо цю брошку у стилі «елегантність для людей без фантазії»! Від неї на світловий рік смердить імітацією нової колекції «РоксГруп»!

– Чому ж, мене зацікавили, – пролунало за його спиною. – Убік, Бретте. Незважаючи на минулі роки, ти так і залишився неосвіченим хлопчиськом, що вважає себе центром Всесвіту.

Ален увійшов із коридору й, ігноруючи насторожені погляди присутніх, ввічливим жестом подав Флорі руку.

– Прошу, пані Даньято. Це місце та публіка вам не підходять.

– А що підходить? – Те, що саме цей чоловік зробив її «відомою» на всю Віанду, не мало шансів хоч колись померкнути в пам’яті, і Флора не збиралася вірити його привітній усмішці. – Епіцентр бурі чи всього лише поверх для слуг?

– Наша матінка дуже прониклива, – вклинився Бретт. – Добре, що їй не треба пояснювати, наскільки вона тут чужа.

– То не ходіть за мною, пане Рокс! – прошипіла Флора. – Забудьте про мене! Прикиньтеся, що мене не існує!

– І як це зробити, коли ти постійно на очах як руда скажена міль?!

Ален без церемоній відштовхнув брата, що знову схопив рукав Флори, і кивнув бармену-автомату, наказуючи подати Бретту склянку.

– Ходімо, пані Даньято. Ваші асіанські друзі нарешті визнали, що мені немає сенсу на вас нападати.

– Впевнені? – Флора ледве справлялася зі своїм обличчям. – Чи хочете спростувати їхнє переконання?

– Хочу показати вам серце Торі-Ейл. Нічого особистого, це одне із останніх розпоряджень мого батька. Бачу, виконувати його неприємно для нас обох, тому пропоную не тягнути час і якнайшвидше з цим покінчити.

Флора зиркнула на Перса, і той ледь помітно кивнув.

«Асіанин чув усю розмову?» – здавалося неймовірним, що в шумі бару він зумів розрізнити хоч слово.

– Що за «серце»? – Вона сумнівалася, чи треба грати за правилами Роксів.

– Гадаю, одна з причин того, чому батько був… Емм… Таким, яким він був, – невесело посміхнувся Ален. – Заінтриговані?

Флора прокляла свою допитливість і приєдналася до нього.