Читати книгу - "Прислуга"

Боже мій.

Після вечері того самого вечора ми з тарганом не зводимо очей одне з одного у різних кінцях кухні. Він здоровенний, дюйма півтора. І чорний. Чорніший, ніж я. Потріскує своїми крильцями. У моїй руці черевик.

Деренчить телефон, ми обоє підскакуємо.

— Привіт, Ейбілін, — вітається міс Скітер, і я чую, як зачиняються двері. — Вибачте, що телефоную так пізно.

Я видихаю з полегшенням.

— Я рада, що ви затефонували.

— Я просто хотіла запитати, чи є… якісь новини. Тобто від інших служниць.

Голос міс Скітер звучить дивно. Наче здавлений. Останнім часом вона світиться, як світлячок, бо закохана. Моє серце починає тріпотіти. Проте я не відразу ставлю своє запитання. Не знаю, чому.

— Я запитала Корінну, що працює в Кулі. Вона не погодилася. Потім іще Ронду та її сестру, що працює у Міллерів… але обидві теж відмовились.

— А Юл Мей? Ви… розмовляли з нею останнім часом?

Запитую себе, може, міс Скітер поводиться дивно саме тому? Бачте, я її обдурила. Я запевнила її місяць тому, що питала Юл Мей, а насправді не питала. І не тому, що погано знаю Юл Мей. Тому, що вона служниця міс Гіллі Голбрук. А від усього, що пов’язане із цим іменем, мене трусить.

— Нещодавно — ні. Може… спробую ще раз, — брешу, ненавидячи це.

Потім знову граюся з олівцем. Готова переповісти їй слова міс Гіллі.

— Ейбілін, — голос міс Скітер аж затремтів. — Маю вам дещо сказати.

Міс Скітер мовчить. І це немов дивне затишшя перед бурею.

— Міс Скітер, щось трапилось?

— Я… залишила свою сумку. У Лізі. А Гіллі її знайшла.

Примружую очі, ніби погано розчула.

— Червону?

Вона не відповідає.

— О… Боже. — І тут мені стає зле.

— Розповіді були в кишені. Збоку, в іншій течці. Гадаю, вона бачила тільки «Закони Джима Кроу», ту… брошуру, що я взяла в бібліотеці, але… я не впевнена.

— О, міс Скітер, — промовляю й заплющую очі.

Господи, допоможи мені. Господи, допоможи Мінні…

— Знаю, знаю. — Міс Скітер починає плакати у слухавку.

— Гаразд, гаразд, усе. — Намагаюся погамувати свій гнів. Це просто випадковість, переконую себе. Якщо висварити її, це нічого не змінить.

І все ж…

— Ейбілін, мені так прикро.

Кілька секунд не чую нічого, тільки биття свого серця. Повільно й обережно мозок починає переглядати факти, які вона виклала мені та про які я дізналася сама.

— Коли це трапилось?

— Три дні тому. Я хотіла з’ясувати, що їй відомо, перш ніж сказати вам.

— Ви розмовляли з міс Гіллі?

— Кілька секунд, коли прийшла забирати сумку. Але я говорила з Елізабет, і Лу-Енн, і ще приблизно з чотирма дівчатами, які знайомі з Гіллі. Ніхто нічого про це не сказав. Тому… тому я й запитала про Юл Мей, — пояснює вона. — Я гадала, може, вона щось чула на роботі.

Глибоко вдихаю, бо зовсім не хочу розповідати їй.

— Я чула. Вчора. Міс Гіллі розмовляла про це з міс Ліфолт.

Міс Скітер мовчить. У мене таке відчуття, що будь-якої миті у моє вікно залетить цеглина.

— Вона говорила про балотування містера Голбрука та про те, що ви підтримуєте темношкірих, сказала, що… вона дещо прочитала. — Вимовляючи це вголос, відчуваю, як мене трусить. Але й досі погойдую олівцем поміж пальців.

— Вона говорила щось про прислугу? — питає міс Скітер. — Тобто вона обурена тільки через мене чи згадувала вас або Мінні?

— Ні, тільки… вас.

— Добре, — міс Скітер голосно видихнула в слухавку.

Здається, вона засмучена, проте навіть не уявляє, що може статися зі мною чи Мінні. Їй не відомо про гострі блискучі інструменти, якими користуються білі леді. І про той стукіт у двері посеред ночі. І про те, що існують білі чоловіки, які просто прагнуть почути, що якийсь темношкірий розгнівав білих, і вже тримають напоготові дерев’яні бити чи палиці. Будь-що згодиться.

— Я… не можу стовідсотково стверджувати, але… — припускає міс Скітер. — …якби Гіллі стало відомо щось про книжку, про вас чи, й особливо, про Мінні, вона б рознесла це на все місто. Розмірковую над цими словами й так прагну їм вірити.

— Правда ваша, не любить вона Мінні Джексон.

— Ейбілін, — починає міс Скітер, і я чую, що вона знову починає нервувати. Її голос стає схвильованим. — Ми можемо зупинитись. Я вас зрозумію, якщо ви захочете це припинити.

Якщо скажу, що більше цього не робитиму, то все, про що вже написала, і про все, що маю написати, так ніхто і не дізнається. Ні, я думаю, що я не здамся. Дивно, як голосно я про це подумала.

— Якщо міс Гіллі все знає, то хай знає, — підсумовую. — Навіть якщо зупинитися, це нас не врятує.

Не бачу, не чую міс Гіллі, навіть духу її немає аж два дні. Проте мої пальці, навіть коли я не тримаю олівець, постійно наче граються з ним: у кишені, на кухонному столі вистукують барабанний дріб. Я повинна з’ясувати, що ж там у голові міс Гіллі.

Міс Ліфолт залишила Юл Мей три повідомлення для міс Гіллі, проте та постійно в офісі містера Голбрука — у «передвиборчому штабі», як висловлюється міс Гіллі. Міс Ліфолт зітхає та кладе слухавку, здається, що вона не знає, як працює її мозок, поки не з’явиться міс Гіллі й не натисне на кнопку «Думай». Уже з десяток разів Крихітка питала, коли Гізер прийде знову, щоби погратись у пластиковому басейні. Гадаю, вони стануть добрими подругами, коли виростуть, а міс Гіллі навчить їх обох, як усе влаштовано. Пополудні ми всі блукаємо будинком, нервово постукуючи пальцями та запитуючи себе, коли це знову прибуде міс Гіллі.

Пізніше міс Ліфолт іде до крамниці по тканину. Говорить, що пошиє для чогось чохли. Ще не знає, для чого саме. Мей Моблі дивиться на мене, й, здається, ми думаємо про одне й те саме: ця жінка й нас би зачохлила, якби могла.

Того вечора мені довелося працювати допізна. Нагодувала Крихітку вечерею та вклала спати, тому що містер і міс Ліфолт пішли в кіно у «Ламар». Містер Ліфолт обіцяв дружині завести її, от вона й причепилася, хоча залишився тільки останній сеанс. Коли вони повернулися, то вже позіхали, а надворі сюрчали цвіркуни. В інших будинках я б переночувала в кімнаті для прислуги, та у них такої нема. Я трохи потинялася будинком, сподіваючись, що містер Ліфолт запропонує підвезти мене додому, проте він одразу пішов спати.

Іду в темряві аж до Ріверсайд (приблизно за десять хвилин ходьби), там курсує нічний автобус для робітників із водокачки. Легенький вітерець розганяє комарів. Сідаю на траву поруч із парком, під ліхтарем. Через певний час прибуває автобус. Там лише четверо пасажирів: двоє білих, двоє темношкірих — усі чоловіки. Не знаю нікого. Влаштовуюся біля вікна, позаду худор­лявого темношкірого чоловіка. Він у коричневому костюмі, у такому самому капелюсі й приблизно мого віку.

Переїжджаємо через міст, рухаємося в напрямку лікарні для темношкірих, де автобус повертає. Дістаю свій молитовник, щоб