Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

— Його вдарила блискавка!

— Я просто чхнув.

Невинний вираз обличчя воїна в поєднанні з рішучістю в очах змусили мене пирхнути. Я потерла пульсуючу потилицю, якій теж дісталося від дерева.

— Сильно вдарилась?

Асгейр ковзнув долонею мені за голову, перевіряючи, чи немає крові. Потім підняв з землі кинджал. Впевнившись, що все гаразд, він востаннє обвів пильним поглядом галявину і подав мені руку.

— Готова?

Південний берег Італії зустрів нас морським бризом і сліпучим сонцем. Довелось трохи пройтися, щоб не шокувати жителів портового містечка раптовою появою просто з повітря. Тепер же ми стояли перед вузьким охайним триповерховим будинком зі світло-жовтого каменю. 

Куди не глянь — усюди рясніли різнобарвні квіти в горщиках і руда черепиця на дахах. Неподалік галасували хлопчаки, граючи в футбол просто посеред тротуару. Літні люди зібрались на терасі кафе, попиваючи лимонад у затінку. Я вдихнула солоне повітря на повні груди й здивовано глянула на Асгейра.

— Ти розшукав дім мого батька?

Він кивнув.

— Вирішив, що так буде швидше. Ти ж ніколи тут не була?

Настала моя черга кивати. Щось всередині озвалося болем, але я лише розправила плечі і стиснула в долоні старовинне кільце на дверях. Тричі постукавши, відступила на крок назад, поки не відчула спиною тепло Асгейра. Він нічого не сказав, але я відчувала його підтримку навіть без слів.

Жалюзі на одному з вікон першого поверху ворухнулися. За кілька секунд заокруглені згори двері відчинилися. Я заклякла, зустрівшись поглядом з Ангеліною — дружиною батька. Старша за мене всього на десять років, вдягнена у легкий сарафан дівчина окинула нас настороженим поглядом і відкинула за спину пшеничне волосся.

— Любомире! — не вітаючись, крикнула вона кудись за плече. — До тебе прийшли.

Я нахмурилась, помітивши, що вона досі тримала нас на порозі. Нарешті з-за її спини почулися кроки, і перед нами постав сам господар дому — мій батько. Я здивовано відмітила, що з нашої останньої зустрічі два роки тому він просто розцвів — скинув зайву вагу, засмагнув. Він мав вигляд здорової і цілком задоволеної життям людини.

Впізнавши мене, він обійняв дружину за тонку талію.

— Дякую, люба. Далі я сам.

Зрозумівши, як мене тут приймають, тепер уже й Ас напружився. Тато ж, уважно оглянувши його, злегка підштовхнув Ангеліну вглиб будинку, а сам запросив нас, нарешті, увійти.

Провівши в обставлений у коричневих тонах кабінет на другому поверсі, батько зачинив за нами двері. Без зайвих церемоній всівся за стіл з масиву червоного дерева. Я застигла посеред кімнати, недовірливо витріщившись на нього.

— Навіть не зробиш вигляд, що радий мене бачити?

Ас вмостився на невеликому дивані попід стіною, спостерігаючи за нами. Схоже, він не збирався втручатися.

— Я радий, що у тебе все добре, — незворушно відповів батько, відкинувшись на спинку крісла і поглядаючи на мого охоронця.

— Все добре? — обурено перепитала я. — Все добре? Все життя я думала, що зі мною щось не так. Боялася, що я божевільна. А потім виявляється, що насправді я — валькірія і повинна служити Одіну. І що стала я нею твоїми стараннями.

— Сядь і заспокойся, — суворо зсунув брови батько. — Ти не можеш...

— Єва буде розмовляти, як захоче. А ти, Любомире, вислухаєш її і відповіси на всі питання.

Я озирнулась на Асгейра, та він не відводив потемнілих очей від мого батька. Той нервово посовався у кріслі, опустивши погляд, і сказав примирливо:

— Гаразд. Думаю, ти заслуговуєш знати правду.

Опустившись навпроти нього на м’який стілець, я задала перше питання:

— Де моя мама?

На довгі кілька секунд в кабінеті запала тиша. Я чекала, вишукуючи на його обличчі відповіді, поки він не зітхнув.

— То ось, чому ти тут. Я боявся, що це станеться.

— Про що ти говориш?

Татові очі-хамелеони, щось між сірим, зеленим і блакитним, такі самі, як у мене, наповнилися співчуттям. Я затамувала подих, коли він заговорив.

— Ти не знайдеш її, Єво. Твоя мати більше не в цьому світі. І в жодному зі світів її немає. Вона всюди і ніде одночасно.

Холодна здогадка вколола моє серце.

— Вона не померла при пологах, так? — прошепотіла я.

— В якомусь сенсі, померла. Але не так, як ти думала, — похмуро проказав він, а потім перевів погляд за вікно. Зітхнув. — Боги — егоїсти, всі до одного. І вона теж. Зустрівши Соль, богиню Сонця, я думав, що вона покохала мене так само щиро, як я — її. А виявилось, що вона просто хотіла передати свій дар дитині, щоб потім піти з цього світу. Бачте, втомилася від життя в Мідгарді, а повертатися в Асгард їй заборонили за давню провинність.

Асгейр ворухнувся на дивані, та я не стала обертатися. На очі навернулися сльози від почутого.

Моя мати — богиня, яку вигнали з Асгарду? І вона народила мене лише для того, щоб покинути?