Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

— Вона пішла, залишивши після себе тільки підвіску. Сказала, що ти зможеш відкрити її, коли опануєш силу.

Я стиснула зуби, пригадавши прикрасу у формі Сонця, що лежала серед моїх речей в шухляді комоду. 

— Де вона зараз?

Він помовчав, перш ніж зізнатися:

— Соль стала Сонцем. Їй більше ніхто не був потрібен — ні ти, ні я. День, коли ти народилася, був останнім, коли я її бачив.

Кілька ударів серця я боролася з собою. Обличчя батька залишалося спокійним, лише з крихітною долею презирства до колишньої коханої. 

— То ось чому ти ніколи мене не любив.

— Я...

Він зиркнув на Асгейра за моєю спиною і відвів очі. Гнів рвався на волю. Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись. 

— Хай так. Але навіщо ти пообіцяв мене Одіну?

На мить піднявши на мене очі, тато підвівся й відійшов до вікна. Вдалині між будинків зі світлого каменю виблискувало лазурове море. Його голос залунав глухо і повільно. Він немовби випускав на волю слова, що душили його надто довго.

— Бо я втомився від лицемірства богів. Від їхньої брехливості, зверхності і нерівноправ’я. Втомився бути васалом, що завжди стоїть нижче за них. Дехто з магів вирішив боротися з цим в Асгарді. Мені пропонували долучитися, але я не ризикнув піти проти Всебатька і обрав інший шлях.

Я мовчала, вражена його відповіддю. Ас теж не озивався. Перевівши подих, він продовжив:

— Я мав відкупитися від Одіна, щоб здобути свободу, а ти саме отримала силу, тож...

Договорити він не встиг. Диван за моєю спиною скрипнув, і вже за мить батько задихнувся, притиснутий за горло до стіни біля вікна. Я скочила на ноги, поки Асгейр дивився на нього так, як дивляться на наймерзенніших комах.

— Ти продав невинну дитину в обмін на власну свободу, — тихо, але загрозливо загуркотів він. — Ти й на мить не задумався, що її можуть убити. Що вона не хотіла для себе такого життя.

Від слів Асгейра щось в моїй душі, закам’яніле, ожило. Та самотня частина озивалася, прохаючи мене підійти ближче і торкнутися його плеча. Що я й зробила.

— Відпусти його, Асе. Він не вартий того.

Дивовижно, але мій голос лишався спокійним. Всередині лютували гнів і образа, але я тримала емоції під замком — до того часу, поки не залишу цей назавжди чужий для мене будинок.

— Я хочу додому.

Асгейр здивовано озирнувся до мене. Я зустріла його погляд, і він без слів кивнув. Він завжди мене розумів. Навіть не глянувши на батька, я обійняла Аса за широкий стан і сховала обличчя на його грудях. Міцно обхопивши мене руками, тієї ж миті він переніс нас до порталу і далі — через Іггдрасіль.

***

За кілька годин, вдихнувши прохолодне й сире після спекотного літа повітря печери, я похитнулась, але встояла на ногах. З кожним разом перехід між світами давався мені все легше.

Асгейр поруч мовчав. Що тут скажеш? Я отримала відповіді на важливі питання, навіть якщо вони розбили мене вщент.

Як мама могла так вчинити зі мною і батьком? Чому вона вибрала закінчити життя, з’єднавшись із джерелом своєї сили, замість того, щоб залишитися зі мною? Чому вона мене не полюбила?

Підвівши голову до темної стелі, я примружилась. В голову закралася дика думка.

Що, як я зможу дотягнутися до неї за допомогою своєї сили — її сили? Для цього мені треба всього лише стати... сонцем.

Заплющивши очі, я стисла руки в кулаки. Все розчарування, гнів і самотність вирвались назовні хвилею жару й білого світла. У крові переможно заспівала звільнена магія, озиваючись до мене, зваблюючи могутністю.

Я могла б спалити весь світ, якби захотіла. Так само, як і мати. 

— Єво...

Ледь чутний голос пробивався крізь гул у вухах. Я нічого не бачила, загорнута у кокон власної сили, використовуючи її як броню від усього і всіх.

— Єво! — повторив знайомий голос вже ближче.

Повільно, ледве керуючи власним тілом, я повернула голову на звук, але все одно нічого не побачила. Перед очима була сліпуча пелена. З кожним ударом серця магія відбирала у мене контроль, відбирала здатність думати.

— Я тут. Я з тобою, — лагідно промовив чийсь голос просто на вухо.

Знайомі руки обійняли мене, погладили по голові.

— Ти не одна.

Асгейр.

Щойно я подумала про нього, пелена впала з очей. На її місце прийшло тепло. Не розпечений жар, а звичайне тепло тіла, притиснутого до мого. Світло за повіками потроху згасало.

— Ти більше ніколи не будеш одна, — пообіцяв Асгейр.

І я повірила йому.

Розплющивши очі, я задихнулася від жаху. Стіни, стеля і навіть підлога печери сяяли, мов вугілля після багаття. Кристали, що раніше давали блідо-зелене світло, потьмяніли. Повернувши голову до Аса, я прикрила рот долонею.

— Що я накоїла?

Дужий воїн, напівбог, ледь тримався на ногах. Його шкіра почервоніла. Її так обпекло, що будь-який рух провокував нову гримасу болю. Одяг на ньому теж почорнів і ледь тримався шматками. Від сорочки майже нічого не залишилося.