Читати книгу - "До зустрічі на Гаваях , Ada Pa"

 Я втратила відлік часу, одна шикарна пісня змінялась іншою ще кращою за попередню. Я підстрибнула, відчувши чиїсь руки, що обхопили мою талію. Я швидко відкрила очі, миттєво намагаючись відсторонюючись, та лиш відчула ще міцнішу хватку. Я повернулась наскільки мені дозволило блокування рухів. Позаду мене стояв Стів, його погляд був настільки серйозним, що за секунду я напружилась.

— Що тобі потрібно? — Намагалась наскільки можливо уїдливо сказати я. Джені вже давно не було видно, вона просто зникла після того як сказала що піде чогось випити, так як терміново потребує рідини. А зараз терміново потребувала її я, а вона як під землю провалилась.

— Чи варто мені вважати те що було раніше, натяком? — Сказав він наближаючись до мене, щоб крізь музику я була здатна розчути кожне його слово.

— Навіть не мрій. То була лиш моя улюблена пісня, і я трішки загубилась в ній.

— Навіть так? А що якщо я не вірю жодному твоєму слову?

— Я думаю зможу це пережити.

— А от я невпевнений, що зможу більше терпіти твою відстороненість, коли весь час нас наближає один до одного.

— Я не розумію про що, — сказала я відводячи погляд.

— Тобі не потрібно розуміти, достатньо відчувати. — Він легко провів по моїй оголеній руці. Але саме в цей момент я побачила Джені, мій рятівний круг, що рухався до нас. Я швидко підбігла до неї, вириваючись з обіймів Стіва та залишаючи його самого.

— Де ти так довго була? Здається ти мала піти лише по один напій?

— Все так і було, допоки я не зустріла знайомих, тож трохи затрималась. Та й ти здається не сумувала, — відповіла вона вказуючи головою на Стіва, що стояв позаду мене самовдоволено посміхаючись.

— Давай підемо звідси? — Швидко видала я, майже з’єднуючи всі слова між собою.

— Чому це? Ще десять хвилин тому ми чудово проводили час? — Запитала вона дещо здивовано.

— Я змінила думку. Це справді був гарний вечір, але я трохи втомилась, —  сказала я роблячи фейкове позіхання.

— Ох, ну гаразд тоді, — сказала вона повільно, та не надто впевнено. — Варто попрощатися з іншими.

— Так, звісно, сказала я знаходячи очима, щасливо танцюючих Джейя та Джозі. Я швидко скоротила між нами дистанцію.

— Ми з Джені вже підемо, дещо стомились, — мовила я, спершу вони мене не почули через голосну музику, тож я повторила ще раз.

— Вже? Ми ж тільки прийшли, — сказав дещо ображено Джей.

— Тобі не варто приймати це на свій рахунок. Заклад на сто відсотків підлягає тому як ти його й описував. Все ідеально, але боюсь якщо зараз не повернусь до свого номеру, вам доведеться мене нести під двері.

— Я не проти, — впевнено сказав він, він чого я навіть трошки відхилилась, відходячи назад.

— Джею, хіба ти не розумієш вони вже хочуть піти? — Запитала Джозі роблячи незрозумілі жести очима та вказуючи кудись в бік.

— О, я зрозумів. Тоді звісно, якщо втомлені можете йти. Але на наступний раз, я вас так легко не відпущу, — сказав він на що я легко посміхнулась. Обійняла Джозі на прощання, те саме зробила Джені і ми покинули заклад. Тільки вийшовши назовні зрозуміла, що в ресторані була суцільна спокійна та тиха атмосфера. Тут же навпаки було повно голосів, що з’єднувались між собою. Але чим далі ми відходили і чим ближче наближалися до готелю, то ставало тихіше. Я різко зупинилась.

— Все гаразд? — Запитала схвильовано Джені, серйозно дивлячись на мене.

— Ми забули про Розі. Я навіть не попередила її що йду, — відповіла я вже майже розвертаючись, щоб повертатись. Але Джені мене зупинила, хапаючи за руку.

— Вона вже доросла дівчинка тож знайде шлях до будинку. А якщо матиме з цим проблеми, якщо ти не забула Стів живе поряд, тож думаю зможе довести її до місця. — Я поглянула на неї.

— Виглядаєш ще більш зляканою ніж хвилину тому. — Тільки після її слів, я зрозуміла, що дала можливість емоціям пробратися на поверхню. І це було лиш від однієї думки що Стів проводитиме Розі до мого готельного номеру. Можливо вони навіть триматимуться за руки. А ЯКЩО ВОНА ЙОГО ПОЦІЛУЄ?! Я швидко струснула головою відганяючи думки з голови. Яка в біса різниця чим вони займатимуться повертаючись разом. Мені абсолютно без різниці, намагалась запевнити себе я.

— Ні, все гаразд. Тож завтра не зустрічаємось? — Запитала її я.

— Нажаль ні, матиму купу робити. Більшість гостей вирішило виїхати саме в один день, а нічого що можна це робити маленькими групками, кожного дня, тоді б я мала можливість хоча б трохи посидіти між прибираннями різних кімнат. Але ж ні, хто взагалі думає про працівників, яким потім доводиться наводити порядок після них, — сказала вона обурено, на що я лиш трохи посміхнулась. Це було її улюбленою темою обговорювати роботу, хоч в той час вона просто обожнювала те чим займалась. Решту дороги Джені не на секунду не змовкала. Вона була з тих людей що починала говорити про щось одне, але швидко теми змінювали одна одну, і робилось враження, що з нею взагалі ніколи неможливо засумувати. І я любила це в ній. Моїй депресивній натурі, потрібна була людина як промінчик сонця.

 Вона навіть майже пройшла свій гуртожиток, так захоплююче розповідаючи, як батько вчив її водити машину, і як після того вона п’ять років ще боялася сідати за кермо.