Читати книгу - "До зустрічі на Гаваях , Ada Pa"

— Ой, це здається мій, — сказала вона, сміючись зі своєї незграбності. Побачимось через день, але писати повідомлення і розповідати про щось захопливе можеш мені 24/7, — крикнула вона вже через плече, прямуючи до вхідних дверей.

— Гаразд, бувай! — Прокричала я у відповідь.

Я вже міцно спала коли почула легкий звук вхідних дверей, і потім як голосно їх зачинили.

— Дідько, — почула я тихий голос Розі. Але потім знову заснула.

 Прокинулась я вже коли сонце навіть через щільно закриті фіранки пробивалося до кімнати. Я злегка потягнулася, відкриваючи очі та повертаючись до іншого боку ліжка, де солодко спала Розі. Я взяла телефон до рук, була майже восьма. Я звісно щаслива, що сьогодні мене не будили о 6, але водночас нам варто поспішити, якщо бажаємо отримати сніданок. Я злегка штурхнула Розі у бік.

— Мммм, - простогнала вона.

— Ми вже спізнюємось на сніданок.

— Йди без мене, — сонним голосом відповіла вона, перевертаючись на інший бік водночас накриваючи голову ковдрою.

 Я зрозуміла що сенсу будити її всерівно не було, якщо навіть вона встане сумніваюся що перше про що подумає так це про сніданок. Тож я знайшла свої улюблені світло сірі шорти з легкими білими вкрапленнями, та вдягла білу футболку з лежачим, втомленим курчам, що лежало повернувши голову на бік, та поглядаючи на всіх хто дивився на нього. Я взула босоніжки і тихо зачинивши двері, рушила на сніданок.

 Зайшовши всередину ресторанчику, я відразу помітила Стіва, на мить я заціпеніла не розуміючи що мені робити. Чи варто рятуватися втечею чи поглянувши страху в очі піти вперед. Але здається я вже не мала так багато варіантів, коли через мить і він мене помітив. Він злегка посміхнувся, і я вирішила всетаки рухатись вперед, втекти зараз означало б що я здалась і все що він говорив минулої ночі є суцільною правдою.

— Привіт, бачу ти вже доїдаєш, — намагалась я вибрати нейтральну тему.

— Чому ти вчора зникла?

— Джені втомилась тож ми вирішили піти раніше, — швидко знайшовши виправдання мовила я.

— Справді? Здавалося що це ти її звідти забрал... — Намагався дійти суті він, але в зміні теми на швидкість ніхто не здатен був перемогти мене.

— Так ви ще довго там були? — Запитала я з легкою цікавістю. — Сподіваюся ти не покинув Розі одну серед ночі, добиратися до будинку.

— Я запевняю тебе, це було б зробити занадто складно навіть якби я мав це на меті. — Отже минулий вечір вони всетаки були разом, пронеслось в голові.

— Добре, що ти не залишив її, я хвилювалася за неї.

— Ти ж знаєш, це було не те чого я хотів.

— Ти не хотів допомагати дівчині, безпечно дістатися додому? — Запитала я його злегка підіймаючи брову.

— Я не це мав на увазі. Я хотів провести час з деким особливим і провести додому її.

— Ой, ну тоді вибач що зруйнувала твої романтичні плани, скинувши Розі на твою відповідальність.

— Ти ж розумієш що вони були зруйновані не цим.

— Ні, — різко відповіла я. В голові молившись щоб офіціант якнайшвидше підійшов до нашого столику.

— Ти ж розумієш те що я говорив минулої ночі було щиро? — Я відчула як його долонь ніжно накрила мою. І тут на моє щастя до нас наближався офіціант тож я швидко відсмикнула руку, забираючи її зі столу.

— Я мабуть піду, — сказала я різко підіймаючись зі стільця і вдаряючись в офіціанта, що в той самий момент дійшов до нашого столика. — Вибачте, —  звернулась я до нього. І швидко не озираючись назад зникла з їдальні. Мій живіт бурчав, вказуючи на голод, але я знала що там поряд зі Стівом всерівно б не змогла їсти. Тож побачивши перше кафе на шляху, що було достатньо далеко від того де була я раніше, зайшла всередину. Тут було багато вільних столиків. Лиш деякі були зайняті людьми. Дійшовши до найдальшого я сіла за нього. Через хвилину до мене підійшов офіціант і я змогла зробити замовлення. Поки я чекала на нього, змогла добре оглянути територію. Столики та стільці були з деревного переплету, світло коричневого кольору, зі стелі звисали ліхтарі обрамленні білим обплетеним покриттям, підлога було зроблена з дерева, з лівого боку знаходила барна стійка прямо навпроти входу. Загалом територія була відкритою, жодних вікон чи дверей, було відчуття що ти вже сидиш на пляжі, під великою пляжною парасолею.

— Ваше замовлення, — з думок мене вивів голос офіціанта, що ставив тарілку зі стравою та столові прибори навпроти мене.

— Дякую, — відповіла я, після чого схопила виделку й почала наколювати шматочки на неї, кладучи їх до рота. Це було щось неймовірно смачне. Не знаю чи мені здавалась ця страва просто божественною, тому що я було голодна, чи вона насправді була такою. Я всетаки схилялась до другого варіанту. Достатньо поївши в мою голову почали все більше пролазити думки-сумніви. Здається що я вчинила неправильно навіть не попрощавшись і просто втікши, після майже зізнання в кохання. Я намагалася їх відганяти відразу після появи, але з кожною такою думкою ставало все важче. Я посиділа ще деякий час насолоджуючись видом після чого рушила до номеру. І це було найбільш хвилююче з того що я робила останнім часом. Потрібно було потрапити до будинку так, щоб Стів не помітив, та випадково не перетнутися з ним ще на шляху до готелю. Дорогою я зустріла декількох людей і всі вони дивно на мене поглядали. Не знаю в чому була справа, можливо тому що я йшла кожну секунду поглядаючи в різні сторони і підстрибувала від кожного кроку чи звуку поряд.