Читати книгу - "Сповідь з того світу"

Мені вдалося довідатися, що його завезли десь аж у Дрогобич. Я уже зібрався в дорогу, коли мені доповіли, що оунівці напали на дрогобицьке гестапо і визволили звідти усіх в’язнів…

Розділ 51

Марія

Цього вечора зі мною плакали в церкві всі святі. Ті сльози в мені довго назбирувалися, та за тисячу літ я навчилася все це у собі стримувати. Тепер же мене прорвало так, що сторонні люди підходили до мене і питали, чи все зі мною добре, пропонували води… Витираючи сльози, почала стиха молитися. Слова молитви поступово надавали мені сили, ставали твердішими, але сльози все котилися з очей і не хотіли висихати…

До нас доходили різні чутки. Розповідали, що у волинських лісах формуються збройні формування української самооборони, покликані захистити населення від мародерства розгромлених частин Червоної армії, а також фашистської вакханалії. Згодом ці відділи переросли у справжню народну армію – Українську Повстанську.

Це саме розповів мені недавно знайомий мого Івана, хлопець родом із села Тучапи – Левко Шкреметко. Він був повітовим ОУН Городоччини і переховувався від німців у хаті на Львівському передмісті, куди й викликав мене на розмову тієї темної ночі. Спочатку я не знала, чого чекати від цієї зустрічі, та коли він сказав, що мій чоловік живий, то я була готова розцілувати того Шкреметка.

Він посміхнувся: добрі новини завжди приємно приносити. Я почала розпитувати, закидавши Левка запитаннями та бажаючи знати все й одразу. Він не міг мені розповісти нічого конкретного: військова таємниця. Говорив тільки про стратегію:

– У повстанців план простий: принишкнути, набратися сили, захистити населення. Німці й москалі надовго мають застрягнути у цій війні, знекровити одне одного. Тоді втрутяться Америка й Англія. Коли вони прийдуть – УПА підніме на Вкраїні повстання.

Помовчавши, Левко іще дещо сказав, попередив:

– Найбільше остерігайся, Маріє, поляків. Вони добре пам’ятають Івана, його просвітницьку діяльність і захочуть помститися: зараз у них руки розв’язані.

– У мене поміж них нема ворогів, – відповіла я спокійно. Завагавшись, додала: – Маю навіть родичів серед поляків.

Левко і далі продовжував спокійно пояснювати:

– Маріє, зараз не йде мова за когось конкретно. Ти – українка, отже, уже їхній ворог. Тут, у нас, поки спокійно, дякувати Богові, але обережність не завадить.

Тоді він іще запропонував мені свою допомогу: грошима, продуктами… Сказав, що надалі вісті від Івана передаватиме через зв’язкову: назвав гасло і вкотре нагадав про те, щоб про нашу зустріч – нікому ні слова.

Час минав. Аврамко в нас більше не ховався: я знайшла у Львові його родичів і переправила до них. Івасик виріс іще на два роки. Німці більше не турбували. У нас тут взагалі було спокійніше, ніж на сході, де панував Кох: тут фашисти так не звіріли…

За якийсь час я дізналася, що повітовим замість Шкреметка став Зеновій Тершаківець на псевдо Чернець, потім замість нього був Сірий. Останній потрапив у німецьку облаву, був поранений і схоплений, але на допитах зі своїх нікого не видав – так і замордували. А ще німці розстріляли Галю Столяр, родом із Суховолі, що також мені кілька разів передала вісточки від мого Івана. Я залишилася неушкодженою лише завдяки їхній мужності: ангели продовжували нас захищати…

Того дня я ішла додому, отримавши новини про свого чоловіка. Був живий-здоровий, а це головне. Зв’язкова – молода дівчина, що не назвала свого імені, розговорилася і стала розповідати, що зараз робиться на Волині, Холмщині, Надсянні…

– Тяжко там. Німці скаженіють, ляхи постійно доливають масла у вогонь. Через їхню брехню та провокації фріци спалили вже декілька сіл, людей помордували. Та й сама поліція польська «гранатова» на села заходить, б’є людей до смерті, церкви палить, читальні, отців убиває, а часом прокляті то й верхи на них їздять…

Я вухам своїм не повірила. Пригадалося з Гоголя: «Да не то беда, что в таратайках, а то беда, что запрягают уже не коней, а православных христиан…» Невже ж за три сотні років нічого не змінилося? Невже уся ця крівця була пролита даремно?

– А наші що? – запитала я.

– УПА вела переговори з поляками, аби припинити ті конфлікти. Ми не були зацікавлені у війні на два-три фронти, хоча волиняки вже хапалися за сокири й вила. Іскру підкинули совєцькі партизани, що прибули до волинських лісів, а ляхи взялися тут же їм допомагати. От і пішло… Повстанці разом з хлопами вдарили на польські села і почалися погроми…

Я тоді не мала часу довго слухати: Івасик сам сидів у хаті, тож ми перекинулися іще кількома словами – і я пішла. По дорозі думала про те, як же Доля не те що однієї людини – цілих народів ходить колами: Хмельниччина, Коліївщина, тепер Волинь. Коли ж це нарешті закінчиться?

Дорогою, думаючи про ці події, я згадала Іванового брата – Миколу. Сталося так, що він полюбив собі польку, а вона – його. Побралися. Було у них двоє дітей: Петро – хрещений у церкві і Бася – у костелі її охрестили. Так часто бувало у змішаних шлюбах: батько хрестив сина, а дочку – матір.

Микола загинув ще у 1939 році, захищаючи від німців Варшаву. Був у його дружини Ядвіги іще брат на ймення Сивоокий. От через того брата ми й ворогували з Ядвігою: вона не збиралася пробачати образи, а ми й не спішили зі своїми вибаченнями. Кожен тримався за свою правду. А сталося це іще за нашої кавалєрки, на саме Різдво…

Іван тоді ішов з хлопцями до церкви, а Сивоокий зі своїм батьком рубали дрова. Українські і польські свята розбігаються у датах, але з поваги одне до одного ми, українці, відкладали тяжку роботу у той час, коли ішла святкова відправа у костелі. Поляки також не працювали, коли били наші церковні дзвони. Так уже в нашому містечку було заведено. Тільки не всі дотримувалися цих правил: Сивоокий з ранньої юності ріс шовіністом… Кажуть, батько його був таким, доки не вмер…

Іван тоді зробив зауваження, яке їх дуже розсердило. Старий буркнув собі щось під ніс, а от гарячий син розкричався, пообзивав Івана кабаном і послав у дупу. Мій чоловік – людина не мстива, але образи пробачати не звик. Городок –