Читати книгу - "Вода, павутина"

Як тільки за ними зачинилася хвіртка, і обернувся в ній ключ, Мала Пречиста підійшла до краю стола.

— Гей, сплюху-дрімлюху, підемо на прогулянку, чи ти мене вчора обманув?

З Даміром зазвичай ніхто не жартував, а коли й жартував, у цьому завжди було щось гидке і небезпечне, тому він на мить злякався. Однак лише на мить. Одразу відчув, що це якийсь веселий жарт, справжній жарт, яким люди жартують зі звичайними хлопчаками.

— Це ти сплюха-дрімлюха, я вже готовий, вже вдягнувся.

— Тоді ходімо.

— Ходімо! Тільки мусимо домовитися, де ти сядеш, щоб тебе не бачили, а ти бачила все.

— В тебе є кишені на сорочці. Поклади мене в кишеню, я візьмуся руками за край.

Обоє були схвильовані. Радісно схвильовані.

— Зможеш залізти?

— Мені трохи незручно.

Дамір завбачливо приставив руку до краю стола, Пречиста обережно вилізла на його праву долоню. Дамір затамував подих, торкнувшись долонею лівої кишені сорочки. Чекав, коли завдяки тому затамованому подиху кишеня теж завмре. Чемно відвернув голову, доки Мала Пречиста піднімала ніжку, щоб перескочити через край кишені.

— Даміре, Даміре!

Він не звик до такої схвильованості у її голосі, йому навіть здалося, що вона кричить. Швидко опустив погляд. Пречиста обома ручками затулила вуха.

— Що сталося?

— Та нічого страшного, але я нічого не чую через твоє серцебиття. Переклади мене в праву кишеню.

Він узяв зі столу паперову серветку і зробив з неї ослінчик у правій кишені. Схвильований, не дихаючи, чекав, щоб вона перескочила через прошиту окрайку. Більше не відвертав голови, сприймав це за спільну роботу і зусилля. Її безпека була важливішою від його сором’язливості.

— Ух, я вже зовсім оглухла. Твоє серце дійсно товчеться як шалене. Чути його і з правого боку.

Дамір задоволено посміхнувся.

— Я не знав, що аж так голосно. Певно, в мене дуже велике серце.

— Кожен колись дізнається, наскільки в нього велике серце.

Дамірові здалося, що вона вдає із себе поважну. Мала Пречиста врешті вмостилася, лівою ручкою притримавшись за край кишені, а правою скуйовдивши волосся.

— В тебе дзеркало є? Не можу йти така до людей.

— Та як не можеш? Спочатку хочеш, щоб тебе ніхто не помітив, а потім раптом тебе турбує зачіска.

Він не насміхався. Вона дійсно його спантеличила.

— Ну, деякі речі ми робимо для себе. А те «люди» — це, як то пояснити… це… засіб для вічного самоконтролю перед неіснуючим.

Нарешті настала і його черга зробити справжній чоловічий жест.

— Жінки…

Не злякався ні руху, ні слова. Був гордий. Вона не дивилася на нього і не слухала, тільки поправляла неслухняні кучері. Він здався.

— Та не бійся, на веранді є дзеркало, поглянемо в нього, коли будемо проходити.

Мала Пречиста про всяк випадок підняла ковнірець сукеночки і покрила ним, як каптуром, волосся. Хоча він знав, що крім них вдома нікого немає, бо дзядека він наче й не залічував до живих, Дамір скинув капці, щоб у передпокої не створювати зайвого шуму. Але мовчати не міг.

— Як же ти витримуєш стільки молитов, якщо тобі заважає навіть стук мого серця?

— Це інший звук. Молитви — це молитви… Молитви — це постійний шум. До того шуму я звикла.

Пречиста наморщила вуста і носик, але він цього не бачив.

— Але те, що інколи дійсно набридають зі співами, так… це правда. Співи дійсно набридають і можуть втомити.

Він так засміявся, що аж затрясся, і Пречиста мусила притриматися за кант тканини.

— Агов! Агов! Трохи турботи про пасажирів!

Вона була веселою, не нагадувала стурбованої істоти, і він відчув, що ця зміна у її настрої — його заслуга. Мужньо обернувся, оглянув кімнатку і серйозно попередив:

— Зараз треба бути обережними і нечутними.

Пречиста сховалася глибше в каптура. Дамір підійшов до дверей, прочинив їх, нахилив голову, щоб краще чути. Хата була мовчазною. Порожньою. Застояний кімнатний запах змінився, але не на краще: похмурий передпокій віддавав осінньою вологою. Зачинив за собою двері до кімнати. Отак у шкарпетках зробив ще один великий крок і зупинився перед дзеркалом. Йому здалося, що його відображення незвичне: кидає довгу тінь, яка, переламуючись на межі протилежної стіни і підлоги, піднімається до стелі. Застиг. Схилив голову. Він ніколи не дивився просто у дзеркало, завжди мав відчуття, що це якийсь обман — якесь інше створіння спостерігало за ним із нього, тому й зараз не особливо здивувався, що замість себе з Малою Пречистою в кишені сорочки краєчком ока бачить стару жінку в обдертому чорному балахоні, яка з відчаю заламує руки над чиїмсь безвольним блідим тілом. Він нікого не впізнав у тому тілі, себе теж не бачив, ні Пречистої, ні передпокою, нікого… нічого. Не встиг він закам’яніти від тої потворної картини в дзеркалі, як Мала Пречиста сіпнула його за край кишені.

— Ходімо надвір!

Він узувся і нашвидкуруч натягнув куртку. Надворі було справді похмуро, але порівняно з передпокоєм і Даміровою кімнаткою був білий день. Обоє вдихнули. Навіть було чутно.

Дамір рушив не стежкою на подвір’ї, що вела на вулицю, а в зворотному напрямку, помалу, повз гараж, який із повіткою творив прохід до загородженого саду. Там їх у паркані чекала низька дерев’яна хвіртка без клямки, з небезпечними дверними завісами, які своїм скрипом упродовж років попереджали, що в будь-який момент вони можуть розпастися перед перехожим. Обережно відчинив хвіртку, і вона не видала жодного звуку. Краєчком ока поглянув на свою супутницю і помітив, що вона уважно стежить за його рухами. Був гордий. Звернувся до неї дещо зверхньо:

— Тепер вже можемо спокійно розмовляти.

— Та можемо весь час, ми ж і так не розтуляємо ротів.

— Знаю, але…

— Розумію, нічого не має відволікати твоєї уваги.

Не відповів їй. Серйозним голосом познайомив Малу Пречисту із хризантемами, дещо по-власницьки зробивши лівою рукою півколо, наче їх сіє.

— Дякую тобі, Даміре, я добре знаю хризантеми. Це час їхнього життя і час їхньої насильницької смерті. Помруть, зрізані, на надгробках.

Її розлютив урочистий тон власного голосу і вона швидко додала:

— Куди ти нас ведеш? Як ми пройдемо? Мені здається, що перед нами тільки та багатоповерхівка, стіна, мені й дивитися страшно.

— Не бійся.

Це була найкраща фраза, яку Дамір вимовив за весь час свого життя. Здалося йому, що він від неї випрямився. Пречиста помітила зміни.

— О, так, людина найсильніша тоді, коли іншу боронить від страху.

Дамір більше не переймався її швидкими реакціями на зміни