Читати книгу - "Вода, павутина"

— Не бійся.

Повторена фраза більше не мала такого ефекту, і Дамір відчув, як знову згорбився. Потоком слів спробував прикрити раптову ніяковість.

— Залишився ще один прохід. Він закиданий сміттям, трохи заріс кущами, але я можу пролізти. Я тут все добре знаю.

Між блакитною стіною нової п’ятиповерхівки і заваленим тином осіннього саду, який вони покидали, виднівся прохід, що не належав нікому і нічому: ні садові, ні будівлі, ні мешканцям. Прохід був частково закиданий будівельним сміттям, сухим гілляччям, листям, зігнилим мішком з-під цементу, кусками целофану, іржавими дротами, але Дамір подолав його дуже-дуже обережно, повільними кроками, пильнуючи, на що стає. Ледве добрався до місця, де була покладена кольорова плитка.

— Зараз ми вже на чужій, їхній території, але мене ніхто тут не спиняє. Тільки раз мене якийсь чоловік прогнав. Потім він переселився. Циліка каже, в ще кращу хату.

Поглянув на кишеню. Пречиста його не слухала.

— Не слухаєш мене?

Пальчиком, прикладеним до вуст, дала йому знак замовкнути. Спинився. Мала Пречиста ще більше насунула ковнірця-каптура на голову і дала йому знак іти далі.

— Нічого страшного. Один голос з молитвою прорвався. Треба було послухати, про що просить.

— І?

— І нічого. Я перевірила, нічого вже зробити неможливо.

— Де ти перевірила? В кого?

Пречиста відсутньо мовчала, і він чітко бачив, що вона й не думає йому відповідати.

Минули подвір’я, повністю покрите плиткою, без травички, без листя, огороджене зеленим парканом. Дамір із легкістю відчинив хвіртку із внутрішнього боку, вийшов на вулицю, яка насправді була паралельна тій, на якій він мешкав.

— Зараз ми повернемо, тоді через трошки ми вийдемо на головну вулицю — Озальську, і ще трошки і ми на базарі.

— Знаю, пригадую.

— Пригадуєш?

— Я була тут вже кілька разів.

Слухав її неуважно, зорередившись на своїх кроках. Витренувано і звично тримався внутрішнього краю тротуару. Завжди почувався впевненіше, коли з одного боку, поруч із плечем, була стіна будівлі. Нічого не показував: здавалося йому, що немає що показувати. Нічого не було, крім будинків, які із правильними проміжками між ними чергувалися: багатоповерхівка, одноповерхівка, багатоповерхівка, одноповерхівка. Пречиста дивилася перед собою, наче їй заважав той ефект тунелю, який творили багатоповерхівки навколо низьких будинків.

Повернули і вийшли на вулицю Нехайську.

Пречиста обернулася і поглянула на Озальську. Вказівним пальцем показала на трохи віддалену вулицю Окичку.

— Там, на тій вулиці, був кінотеатр. Писало «Кінотеатр»… і ще щось.

Дамір зробив поважний вигляд:

— Писало «Триглав». Одного разу я був там.

— Коли, коли ти був? Стільці ще були кольорові?

— Не пригадую кольорових стільців. Я страшенно нервував, боявся, щоб мене не викинули. Але пригадую, що цілий ряд трясся, коли один сміявся.

— Ааа… з’єднані стільці. Точно, колись в кінотеатрах сидіння були з’єднані, але їх можна було сувати. Який ти фільм дивився?

— Не знаю. Я тільки боявся, щоб мене не викинули.

Пречиста була схвильована.

— Ходімо подивимося, що там!

— Там зараз продаються порошки.

— Порошки? В кінотеатрі? Цікаво.

— Та ні. Нема більше кінотеатру. І Триглава більше нема. Колись це була гора, найбільша гора.

— Як то нема Триглава?

— Нема, знаю, що нема, я бачив у Давидовому підручнику з природи і суспільства.

Запереживав, що Пречиста неправильно про нього подумає, і додав:

— Давид дозволив мені подивитися.

— Та я знаю, що ти нічого не рухав би без дозволу. Я не про це думаю. Просто мене стурбував Триглав.

Примружилася і замовкла. І Дамір стих. Пречиста із полегшенням зітхнула.

— Ходімо далі, все гаразд із Триглавом. Він там, де й був, я перевірила. То ваші книги змінилися, а не Триглав.

Йому теж полегшало. Нарешті вони вийшли на відкриту ділянку парку, і Дамір без якої-небудь чіткої причини гордо перейшов вулицю і рушив стежкою, посипаною галькою.

— Даміре, чому ми йдемо цією дорогою?

— Бо тут гарніше.

— Мені ні, мене цікавлять люди, а не порожній парк.

— Та він не порожній. Ось там!

Показав рукою.

— Там стоїть якась пані, сипле кукурудзу голубам.

— Пані, які сиплять кукурудзу голубам — однакові на всій земній кулі. Ні я їм не потрібен, ні вони — мені. Вони мають голубів. Голуби — їх.

Він образився і рушив на Озальську.

— Ну, зараз ти побачиш тих своїх людей!

Як тільки вони ступили на тротуар, Дамірові кроки збилися; повз них промчав велосипедист, і Пречиста сплеснула ручками.

— Їздить тротуаром, я знаю, що це заборонено. Зараз того нещасного схопить поліція!

— Не схопить, в нас велосипедисти здебільшого їздять тротуарами.

Правим боком тримався стін будівель. Відчував, що так, з того правого боку, і вона в більшій безпеці. Захищена.

Пречиста нахилила голівку, дивлячись на трамвайну колію і дорогу.

— Коли я востаннє тут була, вздовж цієї вулиці текла ріка, трамвайної колії не було видно. Тільки вантажівки з людьми проїжджали.

А тоді після паузи:

— Ви й не усвідомлюєте, ви — загребці, що живете на потічках і озерах. Ви живете на воді. Загреб — це велике закидане озеро.

Дамір запротестував.

— Неправда, Загреб — найгарніше місто.

Пречиста намагалася не сміятися, але її голос бринів.

— Даміре, скільки міст, крім Загреба, ти бачив?

— Жодного.

Вона йому нічого не відповіла, відчула, що його плечі опустилися, і їй було шкода, що вона переборщила.

Вона припинила дискусію про найкрасивіші міста. І про закидане озеро. Але розповіді про воду не могла позбутися.

— Коли цією вулицею текла ріка, тоді було багато молитов.

— Ти на якусь зважила?

Вона промовчала. Дамір уже звик, що вона не відповідає на такі запитання, і тому лише дивився під ноги.

— Дивися, Даміре! Зовсім нова вулиця, жодної старої хати.

— Це Соколградська.

— Тепер пригадую. На ній було повно низьких хатинок, подвір’їв, садів і старих водяних колонок. Пригадую, пригадую…

Дамір не міг того бачити, але Пречиста дійсно заплющила очі.

— Пригадую якогось хлопчика, який навіть взимку бігав до колонки з голою головою і без светра. Йому ніколи не було холодно.

Розплющила очі і, не знаючи, для чого це говорить Дамірові, пробурмотіла:

— Я його бачила на вулиці кілька днів тому, він старий, сивий, живе не тут, але тиняється вулицею в розстебнутій куртці. Гаряче йому. Він шукає стару колонку. Хворіє на невиліковну хворобу. Ностальгію.

Дамір не слухав її.

Сповільнював ходу. Сповільнив, а тоді зупинився. Пречиста схвилювалася.

— Тут щось сталося. Я відчуваю. Знаю, чого ти спинився.

Їх обох ковтала тиша страху, яка за глухістю, що створюється в її аурі, різниться від усіх решти тиш на світі. Пречиста її добре знала і навмисно розірвала голосною і чітко промовленою фразою:

— Трохи далі від цього