Читати книгу - "Бодай Будка, Наталя Василівна Бабіна"

Хай слова відпочинуть – 1

Марія деякий час побула з нами, але потім пішла трохи полежати – їй, призналася вона, міцно боліла рана.

Заправляла процесом шиття Ленка. В цьому, як і в багато чому іншому, вона показала себе дуже спритною. Я думала, ми обійдемося примітивними балахонами, але Ленка відмовно похитала головою і настояла на тому, щоби зняти мірки: «Ні, я хочу, щоб віте були красивими в… – вона трішки запнулася, – в цей день». Я розуміла, чому виникла пауза. Моя подруга хотіла сказати «в останній день», але стрималася. Ну і я нічого не сказала. Так, можливо, можливо – я це не тільки розуміла, але й відчувала – можливо, завтрашній день справді стане для нас останнім…

Ленка розкреслювала викрій просто по тканині, старим змилком. Пройми, горловина… Лінії виходили з-під її руки чіткими, рівними. Звичними чіткими рухами людини, яка звикла різати не лише тканину, розкроїла. Тепер до справи підключилася й я: зшивати, де скажуть, може навіть така розтяпа, як я… Деякий час ми мовчали.

З ґанку донісся сміх – дитячий та старечий. Там сиділа наша славна пара спікерів, Василько та старий, а перед ними з сольним номером «гра зі зловленою мишею на публіку» виступав Кіцісько. Його стрибки коло тієї миші й викликали такий щирий сміх дитини та старини.

– Ти знаєш, я сьогодні цілий день дивлюся на Гальца, спостерігаю. І мені здається, він здатний буде прочитати текст, – сказала Ленка, пришиваючи рукав.

Тепер, коли її сім’я була при ній, та після випробування боєм, вона стала набагато спокійнішою та якоюсь впевненою в собі.

– Ти що, серйозно?! Та він вже не пам’ятає, як його звуть.

– Можливо. Але може й згане, коли його спитати.

Я скоса недовірливо покосилася на подругу, увіткнула голку в чорну тканину, і пішла проводити слідчий експеримент.

– Тебе як звати? – спиталася Гальця навпростець.

– Каленик, – підвів він на мене очі.

– Як?

– Каленик Левкович Годун.

Я очманіла, ледве не проковтнула язика, але взяла себе в руки.

– А звідкіль ти?

Він задумався.

– Алко! – окликнула мене Ленка доволі розлючено. – Йди сюди, холера! Не треба стільки запитань! – зашипіла, коли я вернулася під яблуню. – Покинь. Хай слова відпочинуть. Я бачу, що у нього в свідомості йдуть абсолютно неочікувані для його хвороби процеси. Мозок якби відновляється, хоча це видається абсолютно неможливим. Як, завдяки чому? Не знаю абсолютно. Але краще нам не вмішуватися в цей процес. Не нами він ініційований. Щось інше на нього впливає, щось таємниче, неясне. От покормити його треба було б добре. Чи всталося у нас ще щось з того, що ти принесла з Києва?

– Трохи всталося.

– Ну от. Розділи це поміж ними, Гальцом – себто Калеником – та Васею. І це все, що ми можемо зробити.

– А можна, я його зараз попрошу щось почитати? Ну, щоб розуміти, чого чекати завтра?

– Завтра можна чекати чого завгодно, але хочеш – щось дай почитати. Тільки невеличке.

Я оглянулася. Біля клуні лежали навалом знаки, які використовували колійові робочі при своїй праці. Я прихопила два і пред’явила Гальцу – себто Каленику Левковичу.

– Ремонт, – прочитав він одразу на квадратному. І на другому, круглому: – Стоп.

Серце моє затахкало так, що, мабуть, це було чути зовні.

Я оглянулася на Ленку. Енергійними кивками голови вона підкликала мене до себе.

– Якесь диво, – видихнула я. – Нигди б не подумала, що таке можливо.

Ленка кивнула.

– Так. Чи мало див ми побачили останнім часом? І чи мало ще побачимо? Але не треба нічого форсувати. Однак іди-но подивися, чим ти зможеш їх накормити.

– Матеріальне, кажеш, базис? – я направилася перевіряти, що в нас ще залишилося.

Як я і думала, небагато. Докладніше, зовсім ніц. Трохи білого хліба. Меду Маріїного, правда, ще було трохи. Але ж одним медом харчуватися… Пішла до Діми.

Він займав відповідальну позицію з боку колію – з боку лугу, Лисячого Хвоста, газосховища. Лежав за кущем гортензій у горідчикові на лівому боці, коли я прийшла. Начебто не на вахті, а відпочиває. Поруч з ним сиділа Ксеня, якій також вручили пепеша, і тепер вона тримала його перед собою, як вазу з тонкого скла.

– Все під контролем, – пояснив він на мій здивований погляд. – Просто ліг, бо нога болить, – він підтягнув колошу і показав мені велику акуратну пов’язку з бинту на правій нозі.

– Ого. Як ти здобув таку відзнаку, рекруте?

– Бо не всіх придурків війна забила, – посміхнувся хлопець.

…Дачі, коли туди прийшли Сашко та Дмитро, подавалися пустими. Здивувало хлопців те, що ще й погромленими. Було таке враження, що їх бомбили. Сют-тут попадалися розбурені домівки, так, начебто в них втрапляли бомби: та – без даху, та – з розваленими стінами, біля тієї – посічені, як осколками, дерева. Начебто в цьому місці відбувався міцний бій за дуже важливий плацдарм. Що тут було? Хлопці губилися в здогадках, аж покуль на одній з ділянок не завважили чоловіка, що визирнув з-за хлівчика, за яким ховався.

Як можна більше доброзичливо його окликнули, і, помарудивши, чоловік недовірливо вийшов на вулицю до хлопців.

– То автолавка, – пояснив він на запитання, що тут відбулося.

– Автолавка розбомбила ваш посьолок? – не повірив Діма.

– Ні. Військова частина розбомбила, через автолавку. Ну як автолавку? Не з райпо вона приїжджала, нічого на ній не було написане, але за суттю те саме, – і, побачивши, що хлопці нічого не розуміють, пояснив (говорив російською). – У нашому лісі була військова частина, мабуть, російська. Ми про неї нічого не знали. Виявилося це тільки тоді, коли в нас в дачному посьолку спинилася вантажівка – ну, пам’ятаєте, в той день, коли всюди пропав бензин? У цій машині бензин пропав саме у нас в посьолку, серед дороги. Водій утік. А за кілька днів, коли у людей вже попропадали продукти, коли дехто сходив до Берестя, а дехто, навпаки, прийшов звідтіль, вантажівку розкрили перелякані, збиті з пантелику, голодні мешканці дачного посьолка. Це була специфічна публіка: ті, хто до цього часу не відрікся від обробки дач – люди відчайдушні, і втрачати їм точно не було чого. У машині виявився провіант: крупи, хліб, мука, всякий такий крам, і все це люди благополучно і вельми хутко розібрали. А ближчій до вечора з лису показалася група військових.

– Військових? – перебила я. – Але ж раніше всі підкреслювали, що військові та міліціонери всі десь поділися в перші ж години…

– Не знаю, – знизав плечима Діма. – Може, під шатами лісу оці вирятувалися… Але дачникам від того краще не стало…

…Виявивши, що вантажівка пуста, військові розлютилися і потребували, щоб люди вернули негайно всі продукти, бо вони були призначені їм, військовим. Ясно, що дачники не поспішали це зробити. Тоді військові з лісу взялися шукати. Ясно, що шукали ретельно, і ясно, що нічого не знайшли. Тоді вернулися в ліс, і незабаром з лісу прилетіло… Тоді загинуло багато людей, багато хто втік світ за очі… Але після обстріли більше не повторювалися, з чого дачники зробили висновок, що військові базу залишили… І вони вернулися у свій посьолок.

– А,