Читати книгу - "Бот, Максим Іванович Дідрук"

— Ти хочеш сказати, що хлопчаки з Сан-Педро гасають по пустелі без взуття?

Джеро нічого не відповів, ще більше насупившись.

— Ходімо поглянемо, що там.

— Де? — гереро відчув, як вздовж хребта майнуло огидне тремтіння, наче по спині пробігся пацюк.

— Бляха, на Марсі! У присілку, звісно.

— Я не думаю, що це розумно, Ріно.

— Не сци, Джеро. Селище порожнє. Вантажівка згасла давно. Крім того, ми мусимо.

— Ти ж сам казав, що «малюкам» конче потрібна вода. А раптом вони лишили когось охороняти водокачку чи щось таке? І… і що значить «ми мусимо»?

Хедхантер на хвильку завагався. Він думав про таке. Однак інтуїція підказувала, що боти мусять триматися разом і не сидітимуть у Сан-Педро.

— Що там шукати? — вторив далі Джеро. — І так усе зрозуміло: вишкребки прийшли по воду, перебили людей і пошурували назад у свій барліг.

— Я так не думаю, Джеро, — заперечив Ріно. — Тут щось не так…

— Що ти маєш на увазі?

Ґевал невиразно смикнув плечима, зліз із мотоцикла і, роззираючись, витяг дробовика.

— Пішли.

— Ми граємося з вогнем, — Джеро скорився, побрівши за південноафриканцем.

Вони швидко проминули спалений водовоз і опинились у центрі селища. Поряд височіла найвідоміша атракція Сан-Педро — біла іспанська церква XVII століття.

Повсюди проступали сліди боротьби. Чимало будівель зяяли розтрощеними шибками. На доріжках між порожніх халуп застрягло кільканадцять джипів. Більшість із розчиненими дверцятами, деякі — з розбитим лобовим склом. Ріно не здивувався, коли виявив, що в усіх без винятку автомобілів ключі запалення лишились на місцях. Складалося враження, наче селяни намагались поспішно втекти, але їх в останній момент повитягали з кабін.

Де-не-де на стінах траплялися плями засохлої крові.

Чимало слідів присипало піском. Пісок також намело крізь прочинені двері покинутих хатин. Намело досить глибоко. Хай що трапилося у Сан-Педро, відбулось усе щонайменше два дні тому.

Ріно зазирнув до церковки, потім заскочив до туристичного офісу — одноповерхової саманової хижки, де всім охочим пропонувались карти Атаками, пройшовся по витоптаному майданчику, що правив ринком. Завів один з покинутих автомобілів, переконавшись, що він справний і в баку є пальне. Великих руйнувань не було, хоча порожні будинки та безлюдні вулиці викликали хвилювання і неприємну сверблячку під шкірою.

Чорношкірий не відходив від боса. Джеро не був боягузом. Навіть більше — вдома він вважався сміливцем. Проте там, у Намібії чи Анголі, все було просто: з одного боку кудлаті чорні хлопці з автоматами АК-47, з іншого боку — такі ж самі парубки з американськими автоматичними гвинтівками М-16. Не потрібно напружуватися, щоб розгадати, що в тих головах коїться. А тут, маючи добрячий арсенал вогнепальної зброї, вони нічого не могли вдіяти зі зграйкою шмаркачів, у яких до недавнього часу були пращі, каміння та рогатки. У найманця серце спинялось, коли він думав про те, що буде тепер, коли у ботів є рушниці.

— Ріно, — хрипко прошепотів Джеро, — що тут могло статися? Де всі?

Хедхантер мовчав, похмуро зиркаючи навкруги.

— Босе, — не вгавав гереро, — я думаю, треба забиратися, поки ми не вступили в лайно, від якого не зможемо відмитися. Якщо боти винищили ціле селище, не варто тут лишатися… Ціле селище… Кілька сотень людей! Повірити не можу, що зграйка сопляків…

— Чуєш? — урвав Ріно. — Ти чуєш цей звук?

Джеро витягнув шию, готовий дременути будь-якої миті. Очі ледь не вилазили з орбіт. Чорні вуха відстовбурчилися, мов у їжака. Незважаючи на посвист вітру та гупання серця, гереро розрізнив рівномірний утробний гул, що доносився з північної частини Сан-Педро.

— Що це?! — чорношкірий ледь не закричав.

— Візьми себе в руки, фелла, — південноафриканець окинув найманця зневажливим поглядом, — це помпа. Людей нема, а насосна станція працює і досі.

— І що це означає?

Ріно заклав дробовик під пахву, витягнув з кишені пачку «Marlboro Gold», витрусив сигарету і закурив.

— А чому ти думаєш, що я маю знати, що це означає? Ходімо подивимось.

Пробравшись навскоси через один з кварталів, чоловіки вийшли до занехаяної станції, що постачала водою більшу частину Сан-Педро. Посеред карликових дерев ховалась цегляна будівля з вузькими вікнами без рам і плоским дахом. Проіржавілі металеві двері хилиталися відчинені навстіж. Старий навісний замок валявся поряд у піску. Всередині приміщення працював величезний, майже півметра у діаметрі, електродвигун. Вихідний вал двигуна через редуктор з’єднувався з вертикальним гвинтовим насосом[81], що качав воду зі свердловини двохсотметрової глибини. Через відсутність належного догляду механізм проіржавів і жалібно стогнав. Вихідні патрубки помпи протікали (прокладки давно згнили і стерлися), випускаючи дорогоцінну вологу назад у пісок.

Насосна станція через трубопровід качала воду у напірну башту — стару й погризену корозією цистерну на чотирьох металевих опорах, що зависла на висоті дванадцяти метрів над землею. З цистерни вода подавалася мешканцям Сан-Педро.

Коли Ріно та Джеро наблизились, з башти рясною зливою спадала вода. В кількох місцях у днищі цистерни виднілись чималі пробоїни. За два дні пісок набряк вологою, і під опорами зблискували бруднуваті калюжі.

Хедхантер задер голову:

— Боти не знали, як дістатись до води, а тому просто продовбали чи прострелили у ній днище. Ідіоти.

Виходило, що величезний насос працював на повну потужність, висмоктуючи воду з неймовірної глибини, тільки для того, щоб вона тут-таки виливалась назад на пісок.

— Ага… — підтакнув гереро.

Навкруги башти валялись порожні пластикові бутлі, металеві каністри, дерев’яні діжки. Більшість із якимись дефектами — з тріщинами або без ручок, за які їх можна було б нести.

— Вони набирали тут воду. Бачиш? — Ріно копнув ногою один з дірявих бутлів. — Оці не змогли забрати з собою. А потім пішли.

— Угу… Ріно, валимо звідси, я тебе прошу.

— Нє, — здоров’як безтурботно посмоктував сигаретку.

Джеро ледве стримався, щоб не застогнати.

— Ну що таке, босе?

— Вони сюди повернуться, — Ріно востаннє затягнувся і запустив недопалок в одну з калюж. — Скільки б ці засранці не взяли, вода все одно закінчиться. А тому нам треба дещо забацати. Мусиш мені допомогти.

І він повів африканця всередину станції.

Поки Джеро стояв у проході, не наважуючись зайти і постійно озираючись за спину, Хедхантер, орудуючи прикладом «Ремінгтона», позбивав дроти, що живили двигун. Мотор рохнув і спинився. Гудіння швидко затихло. Відтепер тишу порушував лише плескіт водяних цівок, які, спадаючи з дванадцятиметрової висоти, лупили об мокрий пісок. Вода стікатиме ще довго. Можливо, цілий день. Цистерна мала об’єм не менш ніж десять кубічних метрів.

«Всередині приміщення працював величезний, майже півметра у діаметрі, електродвигун. Вихідний вал двигуна