Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

Спершу я просто божеволіла від сверблячки, але потім все злилось у загальне відчуття, здавалося, що в мене горить усе тіло. Я навіть вловила хвилю легкої ейфорії від цього тепла. Я звільнила біль від тих асоціацій, з якими він тісно пов’язаний, і дозволила йому стати чистим відчуттям — ні добрим, ні поганим, просто інтенсивним — і ця інтенсивність вивільнила мене з себе самої і перенесла у медитацію. Я провела там дві години. Пташка мала всі шанси посидіти в мене на голові. Я б навіть цього не помітила.

Хочу прояснити одну річ. Визнаю, що даний експеримент не був актом найбільшої мужності в історії людства, і я не прошу вручити мені за це державну відзнаку від Конгресу. Але для мене це був просто неймовірний досвід. За тридцять чотири роки, що я прожила на цій землі, не було ще такого випадку, щоб я не ляснула комара, коли він мене кусає. Я завжди механічно реагувала на цей та мільйон інших слабких або сильних сигналів болю чи насолоди. Я завжди на все реагувала. А тут узяла і проігнорувала рефлекс. Я вчинила так, як ніколи досі. Дрібничка, звісно, але чи часто нам вдається ігнорувати рефлекси? І як я завтра упораюся з тим, чого не можу сьогодні?

Коли все закінчилось, я підвелась, пішла до своєї кімнати і оцінила завдану шкоду. Нарахувала близько двадцяти комариних укусів. За якихось півгодини вони вже були майже непомітні. Все минає. Справді, все минає.

57

Пошук Бога — це зворотній хід звичного мирського життя. У пошуках Бога ви відвертаєтеся від того, що вас приваблює і пливете до того, що здається вам складним. Ви покидаєте ваші зручні та знайомі звички, сподіваючись (надія — ваш єдиний гарант), що матимете значно більше за те, від чого відмовляєтесь. Усі релігії світу поділяють спільне розуміння того, що значить бути добрим учнем — вставати рано, молитися своєму Богові, культивувати свої позитивні якості, бути добрим сусідом, поважати себе та інших, стримувати свої бажання. Всім хочеться поніжитися в ліжечку, і багато хто так і робить. Але тисячоліттями існували люди, які вставали до схід сонця, вмивали обличчя і йшли молитись. А потім щосили намагалися триматися за свої релігійні переконання у шаленстві кожного наступного дня.

Вірні у цілому світі здійснюють свої ритуали, не маючи жодних гарантій, що з того всього вийде щось добре. Звісно, є багато писань і багато священників, які наобіцяють вам золоті гори, якщо ви слухняно дотримуватиметеся приписів, або погрожуватимуть небесною карою, якщо ви зійдете з праведного шляху, але навіть щоб повірити у все це, вже потрібна велика віра, адже ніхто не знає, що насправді нас чекає у кінці. Віра — це старання без гарантій, це спосіб сказати — так, я наперед приймаю умови цього світу і погоджуюся з тим, чого поки що не можу осягнути своїм розумом. Тому ми і кажемо «стрибок віри», адже рішення визнати існування Бога — це великий стрибок від раціонального до невідомого. І хоч як заповзято теологи кожної з релігій разом зі своїми стосами книжок і писань намагатимуться посадити вас перед собою і переконати, що їхня віра раціональна, вона такою не стане. Якби віра була раціональна, вона б не була — за визначенням — вірою. Віра — це коли ви вірите у те, чого не можете побачити, довести чи торкнутися. Віра — це щосили бігти назустріч темряві. Якби ми знали всі відповіді щодо сенсу життя, божественної природи, долі, приготованої для наших душ, наша віра не була б стрибком і не була б відчайдушним вчинком людської істоти, а лише… завбачливим страховим полісом.

Мене не цікавлять страховки. Я втомилася від власного скептицизму, мене дратує споживацький підхід до релігії, мені нецікаві й обтяжливі всі емпіричні суперечки. Я не хочу їх більше чути. Мені все одно, чи існують докази, свідчення, гарантії. Я просто хочу Бога. Хочу відчувати його всередині. Хочу, щоб Бог струменів і виблискував у мені так, як сонячні зайчики на поверхні води.

58

Мої молитви стають дедалі наполегливіші й конкретніші. Я зрозуміла, що невелика з них користь, якщо молишся упівсили. Тому щоранку перед медитацією я стаю у храмі навколішки і декілька хвилин розмовляю з Богом. Ще на початку свого перебування тут, у ашрамі, я виявила, що під час своїх розмов із Богом якось туплю. Замучені, заплутані, нудні, мої молитви були схожі одна на одну. Пам’ятаю, як стояла навколішки одного ранку, торкаючись чолом до підлоги, і тихо промовляла до свого творця: «Я сама не знаю, чого мені треба. Але думаю, у тебе точно є ідеї з цього приводу… Тому зроби щось, прошу…»

Щось схоже я часто говорила своєму перукареві.

Мені соромно. Це звучить дуже дивно. Можна собі уявити, як Бог, вислуховуючи таку молитву, піднімає брову дугою і надсилає відповідь: зателефонуй мені іншим разом, коли посерйознішаєш.

Звісно, Бог уже знає, що саме мені потрібно. Питання в тому — чи знаю це я? Падати перед Богом на коліна у безпорадному відчаї можна — Бог свідок, я чинила так сама безліч разів — але якщо взяти і самій щось зробити, то можна отримати від такого спілкування значно більше. Є чудовий італійський анекдот на цю тему — бідняк кожного дня ходить до церкви, молиться перед статуєю великого святого і благає: «Дорогий святий, молю тебе, благаю, подаруй мені таку милість, зроби так, щоб я виграв у лотерею». І так волає протягом багатьох місяців. Зрештою роздратована статуя оживає, дивиться на прохача і втомлено каже: «Сину мій, молю тебе, благаю, біжи і купи нарешті лотерейний квиток».

Молитва — як стосунки. Половина роботи на мені. Якщо я прагну трансформації, але навіть не напружуюсь, щоб сформулювати, чого саме прагну, тоді як воно може збутися? Половина успіху — це скласти запит, запропонувати на розгляд чітко структурований і добре обдуманий намір. Якщо у вас його немає, тоді всі ваші благання і прохання позбавлені стержня, вони без кісток, розпливчасті й аморфні, вовтузяться під ногами у холодному тумані й ніколи не піднімуться. Тому тепер щоранку я виділяю час на те, щоби знайти в собі щось конкретне, чого б я по-справжньому бажала. Я стаю у храмі на коліна, торкаюсь обличчям до холодного мармуру і заклякаю у цій позі, аж поки моя автентична молитва не народиться. Те, що подіяло вчора, не обов’язково подіє сьогодні. Молитви можуть пліснявіти і перетворюватись на щось нудне та рутинне, якщо ви дозволите своїй увазі застоюватись. Але зусиллям волі я залишаюсь тут, а потім, як опікун власної душі, приймаю на себе відповідальність за її утримання.

Доля, як на мене, це теж стосунки — гра божественної милості і власних вольових зусиль. Половини з того ви геть не контролюєте, а друга половина — цілком у ваших руках, і ваші вчинки матимуть відчутні наслідки. Людина не маріонетка у руках богів, як і не є стовідсотково володарем власної долі. Людина — це те і те потроху. Ми мчимо по життю як циркачі, що балансують на двох конях одночасно — одна нога на