Читати книгу - "Бігуни"

Вона пам’ятає сліпучо-білі зими. Білина й гострі грані світла, яке переживає тут своє заслання. Така білина існує хіба що як рамка для темряви — другої тут незрівнянно більше.

Батько був кочегаром у великій котельні, мати працювала в їдальні, тож велося їм не так уже погано, з материної роботи завжди щось перепадало. Тепер Аннушці здається, що всі там страждали якоюсь дивною хворобою — то був великий, захований глибоко в тілі, під одягом, смуток, а може, щось більше, ніж смуток, годі дібрати відповідне слово.

Вони мешкали на восьмому поверсі дев’ятиповерхового будинку, одного з багатьох, але поволі, поки вона росла, горішні поверхи порожніли, люди виїжджали до місць із лагіднішим кліматом, здебільшого до Москви, куди завгодно, аби далі звідси. Ті, що лишалися, спускалися нижче, займали спорожнілі помешкання внизу, де тепліше, ближче до людей, до землі. Мешкати на восьмому поверсі протягом кількамісячної полярної зими — це наче висіти під бетонним склепінням світу всередині замерзлої краплини води, посеред холодного пекла. Коли вона востаннє відвідувала сестру й матір, вони жили на першому поверсі. Батько давно помер.

Аннушці дуже пощастило, що вона потрапила до хорошої педагогічної школи в Москві, не пощастило, що її не закінчила. Якби закінчила, то працювала б тепер учителькою і, можливо, ніколи б не зустріла чоловіка, з яким одружилася. Їхні гени не утворили б ядучої суміші, через яку Пєтя прийшов на світ заражений невиліковною хворобою.

Не раз Аннушка намагалася торгуватися з ким завгодно — з Богом, із Матір’ю Божою, зі святою Параскевою Мученицею, з цілим іконостасом, ба навіть із якимось туманним і непевним світом, із долею. Я піду замість Пєті, я візьму його хворобу, я помру, хай лише він одужає. Навіть більше — докидала на шальку життя інших: свого мовчазного чоловіка (хай би його там застрелили), свекрухи (хай би її інсульт розбив). Усі ці пропозиції, ясна річ, лишалися без відповіді.

Вона купує квиток і з’їжджає вниз. Тут усе ще людно, всі повертаються з міста до своїх ліжок, спати. Дехто дрімає вже у вагоні. Сонні подихи затягують шибки туманом, можна щось намалювати пальцем. Байдуже, що — все одно малюнок за мить зникне.

Аннушка дістається кінцевої станції, Південно-Західної. Виходить і стає на пероні, щоби за мить зрозуміти, що потяг зараз повертатиметься, той самий. Тож вона заходить до вагона, йде на своє місце і з цієї миті їздить туди-сюди. Проїхавши кілька разів цілий маршрут, переходить на Кільцеву лінію. Тепер їздить колом, а близько півночі прибуває на Київську, наче додому. Сидить на пероні, поки якась грізна чергова не велить їй вийти, бо метро зачиняють. Виходить неохоче, надворі тріскучий мороз, але небавом знаходить біля вокзалу невеликий бар із телевізором під самою стелею; за столиками — кілька загублених подорожан. Вона замовляє чай з лимоном, один, потім другий; потім борщ — несмачний, водянистий, — і, підперши голову рукою, западає в коротку дрімоту. Вона щаслива, у голові — жодної думки, жодної гризоти, жодних сподівань чи надій. Гарний стан.

Перший потяг — іще порожній. Далі на кожній станції підсідає дедалі більше людей, аж нарешті натовп ущільнюється так, що Аннушка опиняється затисненою між спинами якихось велетнів. Поруччя надто високо, тож доводиться спиратися на ці анонімні тіла. Потім юрма раптово рідшає, і на наступній станції вагон майже порожній. Лишається кілька осіб. Так Аннушка довідується, що деякі люди не виходять на кінцевих станціях. Сама вона виходить і пересідає до іншого потяга. Але бачить таких людей крізь шибки, вони знаходять собі місця у кінці вагона й ставлять біля ніг свої пакети чи наплічники, зазвичай старі, полотняні. Дрімають з опущеними повіками або видобувають із паперових згортків якусь їжу, тричі хрестяться і, бубонячи собі щось під ніс, смачно жують.

Вона пересідає з потяга до потяга, боячись, що хтось її помітить, упіймає за руку, струсне або — що найгірше — десь замкне. Іноді просто переходить на інший бік перону, подеколи змінює станцію, мандруючи ескалаторами й ніколи не читаючи написів, цілковито вільна. Їде, скажімо, на Чисті Пруди, пересідає з Сокільницької на Калузько-Ризьку й рухається до Медведкова, щоби згодом повернутися на інший кінець міста. Затримується в туалетах, щоб трохи причепуритися — не тому, що має таку потребу (правду кажучи, не має), але щоб нечупарністю не привернути до себе увагу однієї з тих церберок, які в засклених будках стережуть ескалатори. Вона підозрює, що ті навчилися спати з розплющеними очима. В кіоску купує прокладки, мило, найдешевшу зубну пасту й щітку. Ціле передобіддя дрімає, їздячи Кільцевою лінією. Ввечері підіймається ескалатором, щоб перевірити, чи нема перед вокзалом закутаної. Ні, немає. Надворі холодно, ще холодніше, ніж учора, тож вона з полегшенням повертається під землю.

Наступного дня закутана на своєму місці, похитується на штивних ногах і вигукує нерозбірливі прокльони. Аннушка стає так, щоби жінка могла її бачити, — з протилежного боку проходу, але та, вочевидь, її не помічає, занурена у свої голосіння. Врешті Аннушка, скориставшись тим, що прохід на мить порожніє, стає прямо навпроти неї.

— Ходи, куплю тобі булку.

Жінка завмирає, вирвана зі свого трансу, розтирає руки в рукавицях, притупує, як продавчиня на базарі, промерзла до кісток. Ідуть разом до кіоску. Аннушка щиро рада її бачити.

— Як ти звешся? — питає вона.

Жінка, зайнята булкою, лише знизує плечима. Проте через мить, усе ще жуючи, каже:

— Ґаліна.

— А я — Аннушка.

Ось і вся розмова. Насамкінець, коли мороз знову жене їх у бік вокзалу, Аннушка ще питає:

— Ґаліно, де ти спиш?

Закутана велить їй вночі, коли зачинять метро, прийти під кіоск.

Цілий вечір Аннушка їздить однією й тою самою лінією і байдуже розглядає своє обличчя, віддзеркалене в шибці на тлі темних стін підземних тунелів. Вона впізнає вже принаймні двох людей. Не наважилася б до них заговорити. З одним із них їхала кілька станцій — високий худий чоловік, нестарий, можливо, навіть молодий, важко сказати. Його обличчя прикривала ріденька світла борода, довга, аж до грудей. На чоловікові картуз — звичайна затягана кепка-ленінка, — довгий сірий плащ із набитими чимось кишенями і споловілий наплічник. Доповнюють гардероб високі шнуровані черевики, а з-під них вистромлюються плетені вручну шкарпетки, які щільно стягують холоші коричневих штанів. Він, здається, ні на що не зважає, їде, занурений у свої думки. Жваво вибігає на перон станції, ніби прямує до якоїсь чіткої, хоч і далекої, цілі. Аннушка ще двічі бачила його