Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Вечір обіцяв бути не просто теплим але гарячим від розмови, яка мала відбутися. Юнта вміла не лише давати обіцянки але й їх виконувати.

– Я не хочу втягувати тебе в усю цю справу! – сказав Роан. – Тож тобі буде краще трохи погуляти без мене. Або ж посидіти тут, в номері. Ніхто не знає де саме ми зупинилися.

– Чого ти так хвилюєшся? – спитала Ален. – Мені здається, що ти боїшся тієї жінки! Ким би вона тобі не доводилася: мамою, сестрою чи навіть дружиною – вона не має права робити з тебе ідіота. Ти чоловік! І тобі вирішувати що, де і з ким! Я не розумію твого ставлення до самого себе!

– Давай ми це все обговоримо якось іншим разом. А зараз я піду аби… Аби закінчити все це. І скоро приєднаюся до тебе в кафе «Соло». Добре?

– Ну гаразд. – відповіла Ален. – Мені тебе шкода. У тебе є все: краса, талант, гроші. Чому ти маєш когось боятися!?

Вона була права. Чому це він повинен боятися!? Чого саме?! Що йому може зробити Юнта! Роан став підбадьорювати себе такими думками. Йому було приємно почути від Ален слова підтримки. Хоча він розумів, що за йому має бути соромно.

Він одягнув старі джинси, кросівки і білу футболку. Футболка була трохи пом’ята. Але це Роан на це зовсім не звертав уваги. Йому було все рівно. Це ж був перший виклик Юнті. Адже вона так ненавиділа його світлі футболки і весь час бурчала, що це занадто по молодіжному.

Роан вирішив пройтися пішком до кафе, де мав би зустріти Юнту. По дорозі він зайшов ще в декілька магазинів, розслабляючись перед грядущою битвою.

А ось і воно – кафе, де він повинен або все як зажди покірно і мовчазно знести або сказати своє рішуче слово, проявити свою чоловічість і поставити питання інакше.

Він встиг сісти за столик і замовити собі каву, як раптом на горизонті появилася Юнта в компанії Адамчика і ще двох якихось мадам.

На обличчі Адамчика читалася радість. Він напевне дуже хоче побачити як це просто зараз посеред вулиці у всіх на очах будуть принижувати Роана.