Читати книгу - "Стань сильнішим"

Коли ми припиняємо турбуватися про те, що думають люди, ми втрачаємо здатність до взаємовідносин. Але коли нас визначає те, що думають люди, ми втрачаємо мужність бути уразливими. Рішення полягає в тому, аби чітко з’ясувати, чия думка для нас є справді важливою. Я хочу, аби ви записали імена важливих для вас людей на папірці розміром три на три сантиметри. Це священне місце. Якщо ви не можете розмістити усіх на аркушику такого розміру, відредагуйте список. Це мають бути люди, які люблять вас не попри вашу недосконалість і вразливість, а тому, що вони притаманні вам. Коли ви лежите на арені долілиць, саме ці люди допоможуть вам підвестися, підтвердять, що падіння було жахливим, а потім нагадають про вашу хоробрість і запевнять, що будуть поруч наступного разу, коли ви впадете. Ви також маєте додати до цього переліку людей, досить сміливих, щоб сказати: «Я не згоден» або «Я думаю, що ти помиляєшся», і тих, хто розпитуватиме вас, побачивши, що ви дієте всупереч власним принципам.

Я ношу такий аркушик в гаманці. Таким чином, коли мені кортить знайти IP-адресу бовдура, котрий залишив на Amazon образливий відгук про мене, а не про книжку, я можу пригальмувати. Так, це боляче. Але його немає в моєму переліку. Намагаючись ухвалити важке рішення, замість того щоб заплющити очі і уявити, як реагуватимуть люди «з дешевих місць», я звертаюся до когось зі свого переліку, хто допоможе мені відповідати своїм власним стандартам.

Переворот

Коли я прочитала листа Памели, мене сповнювали сором і страх. Але справжній біль прийшов після порівняння моєї БПЧ з тим, що я дізналася під час своїх осмислень, і від розуміння того, що скеля не звалилася на мене — я сама залізла під скелю, споруджену мною. Ось мої головні висновки.

1. Я дотримувалася думки, що стан інтелекту, який описують поняттям «розумний», — це те, чим я не була, і усе, чим життя не дозволило мені стати. Я вважала, що «розумний» — це моя протилежність і не те, чим є я. Тоні Моррісон писала: «Визначення належать тим, хто визначає, а не тим, кого визначають»88. І я дізналася, що маю переглянути те, що вважаю коштовним, і упевнитися, що я підпадаю під це визначення.

2. Я полюбила те, ким я є, і своє коріння. Так, деякі моменти моєї історії важкі та нищівні, але в ній є і багато прекрасного і сильного. Найголовніше — моє минуле зробило мене тою, ким я є.

3. Я зрозуміла, що здатна поводитися точнісінько так, як сама вважаю неетичним і дошкульним. Так, я отримала гидкого, зарозумілого листа, але моя здатність до жорстокості виявилася джерелом більшого болю, аніж хотіла завдати відправниця. Допитливість допомагає мені діяти, дотримуючись власних принципів. Зарозумілість не є частиною моєї особистості.

Я яскраво пам’ятаю, як іще підлітком сиділа з бабусею та її подругою Луїзою, дослухаючись, як вони сперечалися, яка пара танцюристів краща в танцювальному шоу Лоуренса Велка. Ми з бабусею обожнювали дивитися цей танцювальний конкурс по суботах. Увечері ми намагалися вивчити нові па і, пританцьовуючи, бігали будинком в піжамах і ковбойських чоботях. Я вела, і бабуся сміялася. Колись вона перемагала в конкурсах виконавців польки і вважала, що в цілому світі немає танцюристів, кращих за Боббі і Сіссі — найвідомішу пару з шоу Лоуренса Велка. Вона була переконана, що вони «пара в справжньому житті», і, на її думку, «немає нічого кращого за польку, яку танцюють закохані».

Того вечора ми замовили вечерю телефоном: яловичина на тості і консервовані зелені боби; ми запивали це холодним чаєм з високих коричневих пластикових стаканів. Наприкінці трапези бабуся дістала поцятковану блакитну пластикову тарілку з апельсиновими птіфурами із найкращої пекарні на півдні Сан-Антоніо.

Карлі, бабусин чоловік, сидів неподалік у вітальні. Він працював водієм навантажувача на пивоварні, говорив лише про прогноз погоди і зрідка коментував співпадіння графіка його роботи і телевізійних програм. «Починається “Дим з пістолета”», — казав він. — «Зараз почнеться “Ги-ги”» — «Завтра в першу зміну — не дивитимусь Карсона». Поки бабуся, Луїза і я базікали за кухонним столом, він палив цигарку і голосно гиготів, слухаючи суперечки Госса і маленького Джо із серіалу «Бонанза», тримаючи невеликий транзисторний радіоприймач на колінах. Він слухав KBUC, класичну кантрі-радіостанцію. Він стишив радіо, щоб чути телевізор і не проґавити прогноз погоди.

Бабуся нахилилася через стіл і тихим голосом почала розповідати нам із Луїзою історію про те, як на початку тижня Карлі повитягав усі склада´ні стільці з комори, заставивши ними вхід до будинку, бо почув, що за косаркою вовтузиться якась тваринка. Між нападами сміху і сигаретними затяжками вона шепотіла: «На вулиці було гаряче, як у пеклі, москіти були такими великими, що їх можна було осідлати. Але я не могла зайти до будинку. Я просто стояла і витріщалася на нього, поки він не позабирав усі ці стільці, аби поглянути, хто за ними ховається. Це було наче полювання на брудну свиню в темряві. Коли нарешті показався великий опосум і вибіг із комори, він почав жбурляти цими клятими стільцями і підскочив від страху, наче підстрелена качка».

Я сміялася, аж поки не почала задихатися. Історія була смішною, а бабуся й Луїза — несамовитими оповідачками жартів. Вони довго реготали і повторювали кожне речення, аж поки сміятися стало несила. Відтоді у розпалі суперечок я ловлю себе на думці, що ніби повторюю сказане кимось раніше. Хто так розмовляє? Де я це чула?

Відповідь на це питання: «Я. Я так розмовляю». І тепер я розумію чому. Не тільки тому, що я виросла на цих образах та висловах, але й тому, що вони дуже точні. Я не можу придумати кращого способу описати процес усвідомлення того, хто ти і звідки твоє коріння, ніж «полювання на брудну свиню в темряві». Наша особистість постійно змінюється і зростає, вона не має залишатися сталою. Наші історії ніколи не бувають лише хорошими або лише поганими, а втеча від минулого — найкращий спосіб потрапити в його пастку. І тоді воно оволодіває нами. Необхідно осяяти темряву — розвинути уважність і розуміння.

Але знання і розуміння чогось в нашій голові не означає, що ми не спіткнемося, коли нас приголомшать емоції. Не можу навіть пригадати, скільки разів я стояла на сцені і казала: «Хоч і важко згадувати епізоди свого життя, за які нам соромно, набагато важче визнати, що ми всі використовуємо сором і завдаємо іншим болю». Однак знадобилося кілька історій, як-от знайомство з Памелою, і чимало сеансів з Діаною, аби зрозуміти, наскільки небезпечною я можу бути, коли загнати мене в кут.

Дехто з нас, опинившись в емоційному кутку, затуляє обличчя руками і сповзає на підлогу по стінці. Він хоче лише сховатися. Інші намагаються догодити усім навколо, аби їх випустили із цього кута. Треті починають викручуватися. Важливо знати, хто ми і як схильні реагувати в подібних ситуаціях. Як би я не ненавиділа описану вище сцену з «Мовчання ягнят», вона відкрила мені очі на те, що інколи я викапана «агентка Старлінґ», але інколи, хоч як мені прикро у цьому зізнаватися, я пожираю людей «з