Читати книгу - "Ловець снів"

Прямо перед його виряченими переляканими очима на деревині виник розсип опуклостей — з іншого боку в цих місцях істота невпинно вгризається у двері. Незабаром опуклості виламаються (якщо він іще раніше не випустить ручку), і йому доведеться дивитися на ікла, які зірвали ніс із обличчя його друга.

Ця думка породила усвідомлення: Бобер помер. Друг дитинства помер.

— Ти вбила його! — закричав Джонсі істоті з іншого боку дверей. Голос тремтів від горя й страху. — Ти вбила Бобра! — По гарячих щоках його покотилися ще гарячіші сльози. Він уявив Бобра в чорній шкіряній куртці («Це ж треба, скільки блискавок у тебе на куртці!» — сказала мати Даддітса в день їхнього знайомства); Бобер на випускному балі, п’яний як чіп, танцює, склавши на грудях руки й викидаючи з-під себе ноги; Бобер на весіллі Джонсі і Карли, коли він обіймав нареченого й гаряче шепотів йому на вухо: «Ти повинен бути щасливим, старий. Ти повинен бути щасливим заради всіх нас». Тоді він уперше дізнався, що Бобер не був щасливий. Генрі й Пітер — зрозуміло, але Бобер? А тепер Бобер помер. Безносий Бобер лежав, перехилившись через край ванни, на містері Річарді, хай йому грець, Ось-Стою-Під-Дверима-І-Стукаю Маккарті.

— Ти вбила його, тварюко! — закричав Джонсі опуклостям на дверях. Спочатку їх було шість, тепер стало дев’ять, диявол, уже дюжина!

Тиск на дверну ручку знов послабився, ніби його лють здивувала істоту. Джонсі зацьковано роззирнувся навколо, шукаючи хоч якусь зброю, нічого не побачив і опустив погляд додолу.

Рулон ізоляційної стрічки. Якщо нахилитись, його можна підібрати, але що з ним зробити? Щоб відмотати стрічку, потрібні обидві руки, а щоб відірвати — зуби. І потім, навіть коли припустити, що істота дасть йому на це час, як можна вжити ізострічку, якщо він і руками ледве утримує ручку?

Ручка знову почала рухатись. Джонсі втримував її зі свого боку, але вже почав утомлюватись, адреналін у м’язах руйнувався і перетворювався на свинець, долоні зробилися ще слизькішими, і цей запах… Запах ефіру тепер відчувався виразніше, став чистішим, бо тепер не був забруднений виділеннями й газами тіла Маккарті. Але чому він такий сильний із цього боку дверей? Хіба що…

За півсекунди до того, як стрижень, що з’єднував дверні ручки з обох боків дверей туалету, поламався, Джонсі усвідомив, що в кімнаті потемнішало. Трохи. Наче хтось підкрався до нього ззаду і став між ним і світлом, між ним і дверима чорного ходу…

Стрижень зламався. Ручка лишилася в руці Джонсі, і двері відразу ж трохи відхилилися під вагою вугреподібної істоти, що причепилася до них. Джонсі заволав і кинув ручку. Та впала на рулон скотчу й відлетіла вбік.

Він повернувся, щоб утекти, і опинився віч-на-віч із сірим чоловіком.

Він — воно — був йому не знайомий, але в певному сенсі був знайомий дуже навіть добре. Джонсі бачив його образ у сотнях «містичних» телесеріалів, на перших шпальтах тисяч бульварних газет (тих, які волають вам про свої трагікомічні жахіття, поки ви стоїте в черзі в супермаркеті), у фільмах на кшталт «Інопланетянин», «Близькі контакти» і «Вогонь з небес»; Сірий, головна тема «Секретних матеріалів».

Усі зображення правильно передавали його очі — величезні чорні очі, такі самі як очі тварюки, що прогризла собі вихід із дупи Маккарті, — і рот, маленький рудиментарний розріз, не більше; а шкіра в нього звисала складками, порожніми мішками, як у слона, що помирає від старості. Зі зморшок незліченними цівками сочилася якась гнійна рідина; та сама речовина, як сльози, витікала з куточків його позбавлених виразу очей. Калюжки цієї речовини, схожі на латки, видніли по всій підлозі великої кімнати, на килимі навахо під ловцем снів, біля кухонних дверей, крізь які він зайшов. Як довго Сірий був тут? Чи перебував він надворі, спостерігаючи, як Джонсі біжить від сараю зі снігоходом до чорного ходу з непотрібною ізострічкою в руці?

Цього він не знав. Знав тільки те, що Сірий помирав і потрібно було якось проскочити повз нього, бо істота в туалеті тільки-но з гучним ляпом упала на підлогу. Вона зараз нападе.

«Марсі», — промовив Сірий.

Він говорив чітко, хоча мікроскопічний рот не рухався. Джонсі почув це слово всередині голови, у тому самому місці, де завжди чув плач Даддітса.

— Чого ти хочеш?

Істота з туалету ковзнула по його ногах, але Джонсі не помітив її. Не помітив, як вона оповила голі, позбавлені пальців ноги сірої людини.

«Будь ласка, припиніть, — промовив Сірий у Джонсі в голові. Це було клацання. Більш того, це була лінія. Іноді лінію можна було побачити, а іноді почути, як він того разу почув хід думок Дефаньяка. — Я цього не витримаю, зробіть укол, де Марсі?»

«Того дня смерть шукала мене, — подумав Джонсі. — Не знайшла на вулиці і промахнулася в лікарні… Лише на дві-три палати… І відтоді вона шукала мене. Нарешті знайшла».

А потім голова істоти вибухнула, розлетілася на шматки, випустивши хмару червоно-помаранчевих частинок із запахом ефіру.

Джонсі вдихнув їх.

Розділ 8

Роберта

Посивіла, овдовіла в п’ятдесят вісім років (але, як і раніше, схожа на горобчика і в сукні у квіточку, якій завжди віддавала перевагу, — це не змінилося) мати Даддітса сиділа перед телевізором у квартирі на першому поверсі в Західному Деррі, де тепер жила з сином. Будинок на Мейпл-лейн вона продала після смерті Алфі. Можна було б далі жити в ньому — Алфі залишив достатньо грошей, страхування принесло ще більше, на додачу вона мала дохід із заснованої чоловіком у 1975 році компанії з торгівлі імпортними запчастинами для машин, — просто будинок був завеликим і забагато спогадів кружляло над і під вітальнею, у якій вона й Даддітс проводили більшу частину часу. Зверху була спальня, де вони з Алфі спали й розмовляли, будували плани і кохалися. Знизу розташовувалася кімната для ігор, у якій Даддітс і його друзі разом провели стільки вечорів. У її уявленні це були друзі, послані згори, янголи з добрими серцями, хоч і мали звичку лихословити. Коли Даддітс почав уживати слово «бядь» , вони гаряче переконували її, що це кличка нового цуценяти Піта — Бадді, а Даддітс просто її так вимовляє. Звісно ж, вона вдала, що повірила.

Забагато спогадів, забагато примар минулих, щасливих часів. Ну і ще, звісно, хвороба Даддітса. Він хворів уже два роки, і ніхто з його