Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Смарагд 📚 - Українською

Читати книгу - "Смарагд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смарагд" автора Валентина Миколаївна Мастерова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 69
Перейти на сторінку:
що мусить радіти тому, що має, і за все дякувати Господу. Тільки відчував свою нещирість і подумки знову й знову навертався до Мирослави. Не раз хотів зайти. Просто зайти й подивитися, як вона живе. І не наважувався, бо розумів оманливість такого бажання. Але доля, лукава доля звела їх саме тоді, коли він уже дякував Богу, що вкотре відвернув його від такої спокуси.

— Батюшко, зачекайте! — почув, як гукає старий учитель, що нічого тепер не викладав, але жив у шкільному будинку, неподалік від школи, по-сусідству з Мирославою.

Варфоломій зупинився. Степан Павлович гукав віддалік, простоволосий, у зношеній куфайці й розпачем на обличчі. Батюшка пішов йому назустріч.

— Вибачте, отче, — ухопив за рукав учитель, — у нас корівка пропадає. У ветеринара був, а той на ногах не тримається. Сам Бог вас приніс у таку хвилину.

Нічого не кажучи, Варфоломій швидко пішов за вчителем.

— Ніяк не розтелиться, — розповідав по дорозі схвильований Степан Павлович. — Із самого раночку.

У хліві на соломі лежала знесилена біло-ряба корівка.

— Первісточка, — зі сльозами на очах пояснила, притискаючи до себе безпомічно руки, дружина Степана Павловича, худенька, низького зросту жінка. — Виростили, думали, з молочком будемо, аж, видно…

— Тихіше, тихіше, Уляно Іванівно, не заважай, — відвів її убік чоловік. — Уже ми тут якось без тебе.

Корівка лежала в калюжі крові і, коли Варфоломій зайшов, навіть очей не повернула в його бік. Він швидко зняв із себе чорну куртку, кинув кудись за двері й високо закатав рукава підрясника.

— Теплої води й мила, — не попросив, а наказав по-військовому суворо.

— Уляно Іванівно, та не стій же ти наче засватана, — дорікнув учитель дружині, яка ніби не розуміла, чого від неї хочуть, з болем дивилася на корову, а потім почала осідати на землю. — О Господи! — зойкнув Степан Павлович. — Що з тобою, Уляночко?

— Покличте когось мені на допомогу. — Варфоломій підхопив на руки жінку. — У вас є аптечка?

Удвох завели Уляну Іванівну до хати. Учитель подав батюшці мішечок із ліками, а сам вибіг на подвір’я, постукав у двері сусідньої квартири:

— Мирославо Дмитрівно, будь ласка, вибачте. Ходімте до нас.

Мирослава зайшла до хати в ту хвилину, коли Варфоломій робив ін’єкцію.

— Нічого страшного, — відповів на її тривожний погляд, — побудьте поруч. Дасте ось ці краплі, — і показав на маленьку темну пляшечку. — За дві-три хвилини зовсім опритомніє.

Теплу воду з печі дістав сам учитель, і удвох із батюшкою вони швидко вийшли з хати. На подвір’ї сутеніло, та Мирославі у вікно ще було видно, як два чоловіки зникли у темному сараї і за мить там спалахнуло світло.

— Що вони роблять? — кволо перепитала Уляна Іванівна, намагаючись підвестися.

— Лежіть, лежіть, — майже силоміць поклала її Мирослава на високу подушку. — Вам не можна поки що вставати.

Кілька разів до хати забігав Степан Павлович, брав то ножа, то горілку, то нитку з голкою. А то попросив Мирославу, щоб у теплій воді розвела цукру. Потім і той розчин забрав до хліва.

— Ще жива, — полегшено зітхнула Уляна Іванівна, коли чоловік поніс солодку воду. — Батюшку нашого люди хвалять: і тварину рятує, і людину, коли треба. Таке — рідкість. І справді, мабуть, дається Богом, — глянула на сусідку, яка чомусь не підтримувала розмову, лише мовчки слухала. — А ви наче казали, що з одного села із ним?

— З одного, — зронила Мирослава ніби нехотя і знову подивилася у вікно, за яким уже стояла ніч.

— А то правду люди кажуть, що він циган? — запитала жінка пошепки, поглядаючи на двері.

У цей час до хати забіг Степан Павлович.

— Радій, Уляно Іванівно, ще одну теличку маєш. Лежи, лежи — твоє тут уже не діло, — заперечив, коли жінка хотіла підвестися. — Головне — видужуй, бо порання додалося. Мирославо Дмитрівно, ви вже поклопочіться коло батюшки, ось рушник, а тепла вода під комином. А я тим часом щось на стіл налаштую.

— Нехай до хати йде митися, — заперечила Уляна Іванівна й підняла голову з подушки, коли Мирослава взяла рушник, щоб іти на вулицю. — Надворі мороз береться.

— Не слухайте її, — махнув рукою на двері Степан Павлович, аби вона йшла. І Мирослава зрозуміла чому, коли побачила закривавлені по лікоть руки батюшки й підрясник. Та обличчя його світилося радістю, й Мирослава сама мимоволі відчула радість і посміхнулася: коло знесиленої корівки тупцювало на тоненьких ніжках телятко. Здригалося від холоду й тицяло мордочкою в бік корові, не розуміючи, чому вона байдужа до нього.

— Телятко треба в хату віднести, а корову за дві години подоїти, — говорив Варфоломій до Мирослави, ніби то вона мусила все зробити. — Почекай, — витер якоюсь ганчіркою руки, — поки ще не мився…

Взяв телятко, притулив до себе і, ніби дитину, поніс до хати. За хвилину вийшов, насмикав із середини стіжка, що стояв неподалік від хліва, оберемок соломи і теж відніс до хати. Потім вийшов, причинив сарай і підставив долоні під воду. Мирослава знову посміхнулася — у тих долонях, мов у колисці, могла вміститися дитина.

Витирав руки, за звичкою опустивши очі додолу.

— Даню, невже ти боїшся на мене дивитися? — запитала Мирослава, ображена його чернечою поведінкою, коли поруч зовсім нікого не було.

Батюшка підвів очі, і серце жінки затріпотіло, мов листок на гарячому вітрі.

— Ти ж знаєш, що боюся. — І радість, яка хвилину тому цвіла на його обличчі, згасла. Воно стало розгубленим і скорботним.

- Ідіть вечеряти! — погукав із ґанку Степан Павлович. — І ви, Мирославо Дмитрівно, йдіть до гурту.

Перед ґанком батюшка зупинився, глянув на свій підрясник і заперечливо похитав головою:

— Е, ні. У такому не те що за стіл — до хати зайти не можна. Вибачте, але я піду додому.

— Як це? — ухопив його за рукав учитель. — І не думайте.

— Давайте я виперу, — запропонувала Мирослава. — Затоплю грубу, і, поки будете вечеряти, ще й просохне.

— Виперіть, Мирославо Дмитрівно, виперіть, голубонько, — замість батюшки погодився Степан Павлович. І мало не силоміць зняв із Варфоломія підрясника. — Виперіть і теж приходьте вечеряти.

Коли зайшли до хати, на столі стояли борщ, нашвидкуруч підсмажені на електричній плитці яйця, квашена капуста й тоненько порізане сало.

— Вибачте, — ніяково розвів руками вчитель, підсовуючи стільця ближче до столу. — Не багато у нас сьогодні. Якби знаття, може б, і на більше розстаралися. Хто ж його знав, що таке трапиться.

— Слава Богу за все, — завчено відповів Варфоломій, сідаючи до столу. — Скільки людині треба, щоб насититися.

— Воно ж то так, — вставила слово Уляна Іванівна, що не послухала чоловіка, підвелася і тепер потихеньку совалася по хаті, — але

1 ... 53 54 55 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смарагд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смарагд"