Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

Проте Свізін не забув, що, заплативши за герб, мав би на нього право, і це ще дужче переконало його в тому, що він справжній джентльмен. Мало-помалу й усі інші Форсайти завели собі «натурального фазана», а деякі, поважніші, запозичили й девіз; проте старий Джоліон від нього відмовився, сказавши, що це, на його погляд, цілковита нісенітниця.

Старше покоління, мабуть, знало, яка велика історична подія обдарувала їх «натуральним фазаном», і коли хтось допитувався про його походження, вони, щоб не збрехати, — брехати вони не любили, адже брешуть, мовляв, тільки французи й росіяни, — зразу посилалися на Свізіна: це він його десь відкопав.

Молодше покоління ставилося до цієї справи з «натуральною» обачливістю. Вони не хотіли ані вразити почуття старших, ані стати посміховищем, отож просто користувалися гербом, та й годі…

Ні, казав Свізін, він бачив усе на власні очі й мусить засвідчити, що вона поводилася з цим Піратом, чи то Босіні, чи як його там кличуть, точнісінько так, як із ним, Свізіном; сказати правду, навіть більше того… Але, на жаль, тієї миті з'явилися Френсіс із Юфімією, і йому довелось припинити цю розмову: таку тему не годиться обговорювати в присутності молодих дівчат.

Хоча Свізінові було трохи прикро, що його перебили саме тоді, коли він збирався висловити дещо важливе, та незабаром до нього знову вернувся добрий настрій. Йому подобалась Френсіс — Френсі, як її звали в родині. Вона була дуже елегантна і, як говорили, заробляла своїми романсами чималі гроші на дрібні витрати; Свізін казав, що вона молодець.

Він пишався своїм ліберальним ставленням до жінок. А чому б їм не малювати картини, складати пісеньки, навіть писати книжки, коли вони мають до того охоту, особливо якщо можна заробити цим трохи грошей? Нехай собі тішаться — аби тільки не дуріли. Адже це не мужчини!

Маленька Френсі, як її називали в родині з добродушним презирством, була поважна особа хоча б тому, що втілювала ставлення Форсайтів до мистецтва. Насправді вона вдалася не те що «маленька», а досить таки висока і, як на форсайтівський рід, темнокоса; темне волосся разом із сірими очима надавали її зовнішності того, що називалося «кельтським типом». Вона компонувала романси під назвами «Душа зітхає» або «Ой матусю, я вмираю» з приспівом, що нагадував церковний гімн:

Ой матусю, я вмираю.

Поцілуй мене, благаю!

О благаю, поцілуй-уй!

Поцілуй, бо я вмира-аю.

Слова до цих романсів вона писала сама, писала й інші вірші. В легкодумніші хвилини вона компонувала вальси; один із яких — «Кенсінгтонське гуляння» — своєю мелодійністю зажив у Кенсінгтоні слави національного гімну. Він починався так:

Дуже оригінальний вальс. Крім того, з-під пера Френсі вийшли «Пісеньки для малечі», водночас і повчальні, й дотепні; особливо славилися «Бабусині рибки» й ще одна, в якій вона майже з пророчим натхненням висловила дух майбутнього імперіалізму, — під назвою «Бий під око, не жалій».

Будь-який видавець узяв би їх залюбки, а такі журнали, як «Вищий світ» чи «Порадник світських дам», не тямилися з захвату, вихваляючи «нові чарівливі пісні міс Френсі Форсайт, що яскріють веселими барвами й водночас промовляють до серця. Зворушені ними, ми плакали й сміялися. Міс Форсайт чекає велике майбутнє».

Успадкувавши практичний інстинкт свого роду, Френсі заводила знайомства з потрібними людьми, — тими, що писатимуть про неї, говоритимуть про неї, а також з людьми із вищого світу; пильно занотовуючи в пам'яті, де саме слід вдаватися до своїх чарів, вона ретельно дбала й про те, щоб невпинно зростали її гонорари, в яких вона й вбачала своє майбутнє. Так Френсі заслужила загальну пошану.

Одного разу, коли в серці її зародилося ніжне почуття, — весь устрій Роджерового життя, яке він цілком присвятив купівлі будинків, сприяв тому, що його єдина дочка перейнялася романтичними нахилами — Френсі взялася до великої й серйозної роботи, вибравши форму скрипкової сонати. Це був єдиний її твір, що занепокоїв Форсайтів. Вони зразу відчули, що соната не матиме попиту.

Роджер, який дуже пишався своєю розумною дочкою і в розмові часто згадував, що вона заробляє собі чималі кишенькові гроші, був зовсім пригнічений цією скрипковою сонатою.

«Справжнісінька нісенітниця! — «— сказав він.

Френсі на один вечір позичила у Юфімії молодого Фладжолетті, і він виконав її сонату у вітальні на Прінсез-гарденз. Сказати правду, Роджер мав рацію. Соната дійсно була нісенітниця, але — оце-то й біда! — нісенітниця того гатунку, що не має попиту. Як відомо кожному Форсайтові, нісенітниця, яку можна продати, — то ніяка не нісенітниця — зовсім ні!

Однак, незважаючи на здоровий глузд, що примушував їх складати ціну мистецьким витворам відповідно до їхньої вартості, дехто з Форсайтів, — наприклад, тітонька Гестер, яка кохалася в музиці, — жалкував, що Френсі компонує свої романси не за «класичними взірцями», такої ж думки були і про її вірші. А втім, казала тітонька Гестер, в наші часи поезії взагалі не стало, — тепер що не вірш, то легковажна дрібничка. Ніхто вже не вміє писати таких поем, як «Утрачений рай» або «Чайльд Гарольд»; вони принаймні лишають якийсь слід у твоїй душі. Та все-таки Френсі молодець: вона не сидить без діла; інші дівчата тільки тринькають гроші по крамницях, а вона їх заробляє! І тітонька Гестер із тітонькою Джулі завжди були готові слухати, як Френсі домоглася того, що їй знову збільшили гонорар.

Вони й зараз слухали її разом із Свізіном, який удавав, що нічого не чує: теперішня молодь говорить так швидко й невиразно, хіба ж можна щось розібрати!

— Я не можу уявити собі, — озвалася місіс Септімус, — як ти зважилася на таке. Мені б забракло сміливості!

Френсі всміхнулась.

— Я волію мати справу з чоловіками. Жінки такі уїдливі.

— Отакої, любонько! — вигукнула місіс Смолл. — Хіба ж ми уїдливі?

Юфімія зайшлася безгучним сміхом і, вискнувши, мовила здавлено, наче її душили:

— Ой тітонько! Ви мене колись доконаєте!

Свізін не бачив у тому нічого смішного; він дратувався, коли інші сміялися з жарту, якого він не розумів. Сказати правду, його страшенно дратувала Юфімія, яку він завжди називав: «Нікова донька, як же її звати — ота бліда». Він мало не став її хрещеним батьком — напевне став би, якби не заперечував рішуче проти її чужоземного ім'я. Та й взагалі бути хрещеним батьком — то велика морока. І Свізін мовив до Френсі з