Читати книгу - "Борва мечів"

Минула добра половина ночі, перш ніж дівка вирішила, що для спочинку вже досить безпечно. До того часу всі троє вже добряче куняли у сідлах. Табір поставили у малому гайку дубів та ясенів поблизу лінивого потічка. Запалити вогню дівка не дозволила, тому нічна вечеря складалася з вівсяних сухарів і тарані. Зате сама ніч подарувала незвичне почуття спокою. У оксамитово-чорному небі над головою висів оточений зірками півмісяць. Десь далеко завило кілька вовків, і один з коней злякано заіржав. Нічого іншого вони не почули. «Схоже, війна цю місцину оминула» — подумав Хайме. Він стиха радів уже з того, що сидить живий, що нарешті повертається до Серсеї.

— Я стану на першу варту, — мовила Брієнна до пана Клеоса, і Фрей скоро вже похропував неголосно.

Хайме привалився спиною до великої дубової гілляки. Раптом йому стало цікаво, що зараз можуть робити Серсея і Тиріон.

— А чи маєте ви сестер і братів, ясна панно? — спитав він.

Брієнна скосила на нього очі з підозрою.

— Ні. Я в свого батька єдиний… спадкоємець.

Хайме видав смішок.

— А ви ж хотіли сказати «син». Мабуть, батько думає про вас як про сина? Бо дочка з вас, правду кажучи, чудернацька.

Не кажучи ані слова, вона від нього відвернулася; кісточки пальців збіліли на стиснутому руків’ї меча. «Ото ще покруч уродився.» Вона якось моторошно нагадувала йому Тиріона, хоча з першого погляду важко було знайти людей, менше схожих одне на одного. Мабуть, саме думка про брата примусила Хайме проказати:

— Я не хотів завдати образи, Брієнно. Прошу мені вибачити.

— Ваші злочини не можна вибачити, Крулерізе.

— Знову це прізвисько. — Хайме ліниво покрутив свої ланцюги. — Чому ви такі на мене люті? Скільки пам’ятаю, я вам особисто нічого не заподіяв.

— Ви заподіяли іншим. Тим, кого присягнулися захищати. Слабким, невинним…

— …ясновельможним королям? — «Зрештою завжди спливає цей Аерис.» — Не смійте судити те, чого не розумієте, ягідко моя.

— Моє ім’я…

— Та Брієнна, я знаю. Вам ніхто не казав, що ви такі ж нудні, як бридкі?

— Вам не вдасться розбурхати мій гнів, Крулерізе.

— Коли докласти належних зусиль, то вдасться.

— Навіщо ви давали присягу? — вимогливо спитала вона. — З якого дива ви вдягали біле корзно, якщо потім вирішили зрадити усе, що воно означає?

«Навіщо? Цікаво, яку відповідь вона здатна зрозуміти?»

— Я був хлопчаком. П’ятнадцяти років. Для такого юнака то надзвичайна честь.

— Ця відповідь нічого не означає! — презирливо виплюнула Брієнна.

«Правду ти б уподобала ще менше.»

Певно ж, він вступив до Королегвардії заради кохання. Їхній батько прикликав Серсею до двору, коли тій було дванадцять років, у надії споріднитися шлюбом з королівською кров’ю. Він відмовляв усім пошукачам її руки, тримав при собі у Башті Правиці, а вона тим часом підростала, набувала жіночості й казкової краси. Напевне, батько чекав, доки подорослішає принц Візерис або дружина Раегара помре на породільському ложі — адже Елія Дорнійська не славилася міцним жіночим здоров’ям.

Тим часом Хайме прослужив чотири роки зброєносцем панові Самнеру Кракеголу та отримав лицарські остроги у битві проти Братства Королівської Пущі. Коли він побіжно відвідав Король-Берег на шляху назад до Кастерлі-на-Скелі, Серсея відвела його убік і прошепотіла, що князь Тайвин бажає одружити його з Лізою Таллі. Дійшло вже до того, що князя Гостера запрошено до міста обговорити посаг нареченої. Але якщо Хайме вдягне біле, то зможе бути поруч із Серсеєю решту життя. Старий пан Харлан Грандісон помер уві сні — як і личить помирати лицареві, у якого на щиті спить лев. Аерис забажає призначити замість нього когось молодого. Чому б завзятому ревливому левові не замінити старого, який заснув вічним сном?

— Батько ніколи не погодяться, — заперечив Хайме.

— А король не питатиме. Щойно справу буде зроблено, батько вже й заперечити не зможуть — принаймні уголос. Аерис наказав вирвати язика панові Ілину Пейну, бо той вихвалявся, що Семицарством насправді править Правиця, а не король. Сотникові сторожі Правиці виривають язика — а батько не сміють слова поперек мовити! Твоєму призначенню і поготів ніщо не завадить.

— Але ж, — мовив Хайме, — тоді мої спадкові права на Кастерлі-на-Скелі…

— Ти хочеш скелю? Чи мене?

Ту ніч він пам’ятав, наче відучора. Для неї вони обрали старий заїзд у Вугровому провулку, якнайдалі від пильних очей. Вона прийшла, вдягнена простою служницею, і це чомусь розпалило його, як ніколи раніше. Та й Серсею Хайме ще не бачив пристраснішою. Щойно він намагався заснути, як вона будила його знову. І до ранку Кастерлі-на-Скелі вже здавався йому дріб’язковою ціною за те, щоб лишитися поруч із Серсеєю на решту життя. Отже, Хайме дав свою згоду, а Серсея пообіцяла залагодити решту справи.

За поворот місяця до Кастерлі-на-Скелі прибув королівський крук із повідомленням, що Хайме обрали для вступу до Королегвардії. Йому було наказано з’явитися до короля під час великого турніру в Гаренголі, щоб там проказати обітниці й одягти корзно.

Висвячення Хайме до Королегвардії звільнило його від Лізи Таллі, але тим усе щастя і скінчилося. Батько лютував, як ніколи, та відверто опиратися не міг — тут Серсея розсудила вірно. Натомість князь Тайвин зняв із себе уряд Правиці, так-сяк відбрехався від короля, повернувся до Кастерлі-на-Скелі й забрав з собою дочку. Замість опинитися разом, Серсея з Хайме просто помінялися місцями, і він зажив при дворі одинаком — оберігав життя навіженого володаря, поки четверо Правиць родоводу, далеко нижчого за батьків, по черзі приміряли себе на його місце. Жодному воно на користь не пішло — Правиці підносилися і падали так швидко, що Хайме краще пам’ятав їхні гербові знаки, ніж обличчя. Правицю рогу достатку і Правицю танцюючого грифона вигнали з королівств, Правицю булави та кинджала занурили у шал-вогонь і спалили живцем. Знаком останнього — пана Россарта — був палаючий смолоскип. Доволі зловісний знак, враховуючи долю попередника. Утім, алхіміка тому й піднесли до влади, що він поділяв королівську пристрасть до вогню. «Я мав би втопити Россарта у воді, як головешку, а не патрати його мечем.»

Брієнна усе ще чекала на відповідь, і Хайме почав був:

— Бачте, ви ще замолоді, щоб пам’ятати Аериса Таргарієна…

Проте вона нічого чути не хотіла.

— Аерис був навіжений і лютий, цього ніхто не заперечує. Але все ж король, вінчаний і помазаний