Читати книгу - "Борва мечів"

— На додачу беріть собі нашого човна, — мовила Брієнна. — Попливете угору чи вниз річкою, куди схочете.

— Ану дайте скуштувати вашого золота. — Чолов’яга вхопив одну монету в неї з долоні та вкусив на зуб. — Гм. Наче справжня. То кажете, три дракони разом із човном?

— Він вас грабує, ягідко, і оком не змигне, — з ласкавим співчуттям зауважив Хайме.

— Харчів теж дайте, — мовила Брієнна до господаря, не зважаючи на слова. — Скільки можете.

— Вівсяні коржі ще є. — Корчмар забрав інші два дракони і задзвенів ними у кулаку, дослухаючись із втішною посмішкою. — Копченої риби є трохи, але за неї візьму срібняка. І за постіль треба заплатити. Ви ж напевне захочете перебути ніч.

— Ні, — миттю відповіла Брієнна.

Чолов’яга насупив брови.

— Я б вам, жіночко, не радив пхатися вночі до невідомої місцини на незнайомих конях. Заблукаєте в якомусь болоті й поламаєте тваринам ноги.

— Нині місяць уповні, — заперечила Брієнна. — Шлях знайдемо без клопоту.

Корчмар подумав, закопиливши губу, тоді промовив:

— Гаразд, як не маєте срібла, то дайте за постіль хоч кілька мідяків. Я навіть ковдри дам, не змерзнете. Хіба ж я дурний — відраджувати подорожніх від закладу?

— Звабливі слова. Варто погодитися, — запобігливо докинув пан Клеос.

— Ковдри чисті, щойно прані. Дружина подбала, поки не пішла. Бліх жодної не знайдете, от хай мене на місці грім поб’є.

Він ще раз задзвенів монетами і знову всміхнувся. Пан Клеос, вочевидь, понад усе прагнув піддатися спокусі.

— Переспати на постелі усім нам піде на користь, ясна панно, — заблагав він до Брієнни. — Добряче перепочинемо, то й поїдемо швидше.

Він кинув погляд на брата у перших, шукаючи підтримки.

— Е ні, родичу, тут наша ягідка має рацію. Ми дали обітниці, а попереду ще багацько верст. Мусимо їхати.

— Але ж, — здивувався Клеос, — ви самі казали…

— Тоді казав. — «Коли гадав, що корчму покинуто.» — А тепер маю повне черево і не заперечую, щоб проїхатися при місяці.

Хайме посміхнувся до дівки й додав:

— Та якщо ви, ягідко, не бажаєте везти мене на спині того плужника, мов лантух борошна, то зробіть щось із цими залізами. Важкувато лізти на коня, коли в тебе ноги скуті докупи.

Брієнна роздивилася кайдани, суплячи брови. Не-корчмар почухав підборіддя і мовив:

— Отам за стайнею є кузня.

— Показуй! — мовила Брієнна.

— Еге ж, — додав Хайме, — і що швидше, то краще. Тут навколо забагато усякого лайна, як на мій смак. Скоріше б його здихатися.

І кинув на дівку гострий погляд, питаючи себе, чи вистачило в неї розуму втямити образу.

Він сподівався звільнити від кайданів і руки теж, але Брієнна досі плекала підозри. Ланцюг, що з’єднував гомілки, вона перебила кількома сильними ударами ковальського молота по сталевому шрубелю. Та коли Хайме попросився збити ще й ланцюг між зап’ястками, кляте дівчисько мовчки пустило його слова повз вуха.

— Верст за десять униз річкою побачите спалене село, — мовив господар, допомагаючи сідлати коней і накладати в’юки. Цього разу він казав уже до Брієнни. — Там дорога розгалузиться. Повернете на південь, то надибаєте кам’яну вежу пана Варина, який давно утік і згинув. Хто там зараз сидить — не скажу, але краще туди не потикайтеся. Рушайте стежкою крізь ліси, на південь та схід.

— Так і зробимо, — відповіла Брієнна. — Маєте нашу дяку.

«Та й золота твого має вже нівроку.» Втім, цього разу Хайме змовчав — йому обридло, що дебела корова не зважає на жодне його слово, наче його тут немає.

Плужного коня дівка забрала собі, кобилу віддала панові Клеосу, а Хайме, як погрожувала, посадовила на одноокого мерина. Тут-таки й скінчилися його мрії про те, щоб дати коневі п’яти і лишити свою варту позаду в хмарі куряви.

Чолов’яга з хлопцем вийшли проводити подорожніх; корчмар побажав щастя і запросив повертатися за кращих часів, а малий стояв мовчки з арбалетом під пахвою.

— Краще знайди собі списа, чи кийка цвяхами набий, — порадив Хайме, — воно в бійці зручніше буде.

Хлопець вирячився на нього недовірливими очима. «Ну що, з’їв? Більше давай дружніх порад першому-ліпшому шмаркачеві.» Хайме знизав плечима, повернув коняку і за плече більше не оглядався.

Пан Клеос невпинно ремствував, поки вони рушали у дорогу — справляв журбу за втраченою периною. Виїхали на схід, уздовж берега залитої місячним світлом річки. Тут Червонозуб був дуже широкий, але мілкий, береги — суцільне болото і очерет. Кінь Хайме просувався уперед неквапом, але певно, хоча й мав звичку потроху забирати у бік здорового ока. «Добре знову сидіти верхи.» Він не їздив на коні відтоді, як лучники Робба Старка встрелили під ним огиря у битві в Шепітній Пущі.

Коли вони досягли спаленого села, перед ними постав вибір із двох однаково жалюгідних доріг — вірніше кажучи, вузьких колій, продавлених колесами селянських возів, що возили збіжжя до річки на продаж. Одна колія потроху вигиналася на південний схід і скоро зникала серед дерев, що починалися неподалік; інша дорога була пряміша, кам’янистіша і летіла на південь, мов стріла. Брієнна трохи поміркувала, а потім рішуче повернула свого коня на південний шлях. Хайме приємно здивувався: він би й сам обрав цей напрям, якби його спитали.

— Але ж нас корчмар попереджав, щоб сюди не їхали, — заперечив пан Клеос.

— То ніякий не корчмар. — Брієнна неоковирно зігнулася у сідлі, та все ж сиділа впевнено і міцно. — Він надто цікавився, який шлях ми оберемо, а тутешні ліси… аж самі просяться, щоб у них ховалися розбійники. Господар заманює нас до пастки.

— Оце розумниця! — Хайме посміхнувся до родича. — Смію припустити, наш добрий господар справді має на тій дорозі кількох друзів. Тих самих, чиї коні лишили у стайні такі незабутні пахощі.

— Про річку він теж, мабуть, набрехав, щоб змусити нас пересісти на коней, — зауважила дівка, — та все ж нам краще не шукати зайвих пригод. Коло рубінового броду і на перехресті напевне стоятимуть чати.

«На пику вона, звісно, бридка, та в голові клепку має.» Хайме всміхнувся зі скупим схваленням.

Тьмяне червоне сяйво з верхніх вікон заздалегідь попередило мандрівників про місцезнаходження кам’яної вежі. Забачивши її, Брієнна повела малий загін навкруги полями і повернулася навскіс до дороги тільки